Після падіння. Деннис ЛихэйнЧитать онлайн книгу.
щось внутрішнє. То було щось духовне й досі не зачеплене світом, можливо шматочок душі, а щойно воно відділилося, на нього наскочили спека та втрата і з’їли його. На його місці, посередині її грудей, затріпотів крильцями горобець. Без попередження, без підготовки. Узяв і раптом завис посередині її грудей, б’ючи крильцями з усієї сили.
– І перепрошую, Рейчел, – говорив їй на вухо Ґрант, – але, Рейчел…
Чому Ґрант весь час повторював її ім’я?
– Так, Ґранте?
– Рейчел?
Вона свідомо постаралася не заскреготіти зубами.
– Так?
– Ви можете оцінити, скільки людей заразилися цією смертельною хворобою? Скільки людей хворі?
Запитання видалось їй абсурдним.
Скільки людей хворі?
– Ми всі хворі.
– Прошу? – перепитав Ґрант.
– Ми всі хворі, – повторила Рейчел. Це їй здається чи вона справді трохи ковтає слова?
– Рейчел, ви маєте на увазі, що ви та інші члени команди нашого каналу заразилися холерою?
– Що? Ні.
Денні Маротта прибрав око від об’єктива й поглянув на неї так, наче хотів спитати: «Ти в нормі?» Позаду нього пройшла Відді – пройшла граційно, ходою, що не пасувала ні до її юності, ні до крові на її сукні, ні до другої усмішки, вирізаної в її горлі.
– Рейчел, – продовжував Ґрант. – Рейчел! На жаль, я не розумію.
І Рейчел, уже щедро пітніючи й трусячись так сильно, що мікрофон у неї в руці заскакав, відповіла:
– Я сказала, що ми всі хворі. Ми всі, ми всі, ну, тобто, ми просто хворі. Ви знаєте? – Слова виливалися з неї, як кров із колотої рани. – Ми загубилися, захворіли, і всі ми вдаємо, ніби це не так, але потім усі ми зникаємо. Ми всі, бляха, просто зникаємо.
До заходу сонця кадри, на яких Рейчел із дрожем у руках і плечах, кліпаючи в намаганні захиститися від поту, що лився з її лоба, повторювала спантеличеному ведучому: «Ми всі хворі», облетіли весь світ.
Під час розбору ситуації вище керівництво зійшлося на тому, що, хоча відключити трансляцію за чотири секунди до того, як Рейчел сказала «бляха», було правильно, відключити її треба було на десять секунд раніше. Треба було зробити рекламну паузу, щойно стало ясно, що Рейчел з’їхала з глузду, а більшість погоджувалася з тим, що сталося це тоді, коли вона вперше сказала: «Ми всі хворі».
Рейчел звільнили по мобільному, коли вона йшла злітною смугою в аеропорту імені Туссена Лувертюра до літака додому.
Першого вечора після повернення Рейчел подалася до бару в Маршфілді за кілька кварталів від їхнього будинку. Себастьян працював усю ніч і чітко дав зрозуміти, що наразі не має охоти її бачити. Він сказав, що залишатиметься у човні, доки не зможе «осмислити те, що вона зробила з ними обома».
Правду кажучи, Рейчел не могла поставити це йому на карб. Лише за кілька тижнів до неї остаточно дійде, що сталося з її кар’єрою, та коли ненароком помітила своє відображення у дзеркалі в барі, вихиляючи горілку, її вразило, який у неї наляканий вигляд.