Лора. Історія одного божевілля. Дарина ГнаткоЧитать онлайн книгу.
лаві, притулившись до Базиля в той час, коли мала бути поряд домовини батька. Вона мало що пам’ятала з того, що трапилося після приходу вдовиці Матвієвої…
Базиль поцілував її у скроню.
– Тобі краще, люба?
Лора поморщилася й відсторонилася від нього.
– Що… що зі мною?
– Ти не пам’ятаєш?
Лора продовжувала морщитися.
– Ні.
Базиль дивився здивовано й стурбовано.
– Ти спочатку зомліла перед труною батька… а потім почала кричати так страшно, щось заперечувати батькові, й тікати, озираючись такими перестрашеними очима… й знову знепритомніла.
Лора вхопилася за лице.
– Господи!
Вона поглянула на присутніх у соборі людей, побачила, що багато хто з них вирячався на неї з дратівливою й неґречною допитливістю, й нахмурилася.
На що ж вона перетворила похорон власного батька?
Спробувала звестися на ноги, хоча голова й паморочилася та кружлялася. Базиль відразу ж підхопився на рівні ноги, обійняв теплими руками.
– Хочеш, я відвезу тебе додому?
Лора заперечливо похитала головою.
– Ні, мені вже краще.
Й рушила до домовини батька, котру вже виносили з собору під хоровий спів «Святий Боже…» й безвтішні та розпачливі плачі вдовиці Матвієвої. Лора йшла повільно й дещо непевно, усе ж відмовившись від допомоги Базиля, присутні розступалися перед нею, пропускаючи до труни й проводжаючи такими поглядами, що Лорі кортіло обернутися, кинутися геть із величного собору, побігти додому, заховатися в рідних та надійних стінах, заховатися від цілого світу у своїй кімнаті… Але вона продовжувала сунути вперед і дивитися лиш на домовину батька, та в якусь мить погляд її перехопився іншим… То був погляд сірих очей нареченого Сари, того напівфранцуза де Варана, котрий не рушив разом із нареченою та її матір’ю за домовиною, а стояв у натовпі й дивився на Лору уважним і незрозумілим для неї поглядом. Він був у ту мить так близько від неї й їхні погляди зустрілися, перетнулися, торкнулися один одного… й Лора на якусь незбагненну мить забулася про все – про те, де вона знаходиться, що ховає рідного батька й довкола неї натовп людей. Вона навіть забулася про те, ким був цей сіроокий чоловік, і просто потонулася в глибинах його гарних очей… Потонулася з дивним і незнайомим відчуттям…
Десь поряд заголосила Матвієва, й Лора наче прокинулася, отямилася від запаморочення… Розгублено озирнулася й пішла далі до домовини батька.
Владислава Войтовича поховали поряд батьків та брата В’ячеслава. Й Лора все так само не могла витиснути з себе жодної сльозини, й тільки дивилася на вгодоване, лискуче лице Матвієвої, яким так щедро котилися сльози, й майже заздрила коханці батька, котра була спроможною плакатися.
Вона ж сама тої розкоші була полишена.
Настала хвилина прощання.
Лору до труни, турботливо підтримуючи, підводив уже не Базиль, а Петро… Вона рахувала кроки, аби лиш не думати… не думати про ту хвилину, котра