Клуб «Мефісто». Тесс ГерритсенЧитать онлайн книгу.
повільно ставить пляшку, щось каже подружкам. Дівчата теж сідають і дивляться в мій бік. Витріщаються на мене так само, як я витріщаюся на них. Сара вимикає радіо. Вони підводяться, витрушують рушники та йдуть до будинку.
За мить Лілі стукає мені у двері. Відповіді не чекає, заходить непрохано.
– Чому ти за нами стежиш? – запитує.
– Я просто визирав з вікна.
– Ти на нас дивився.
– Бо ви виявилися там.
Її погляд падає на мій стіл. Там лежить розгорнута книжка, яку мати подарувала мені на десятиріччя. Вона відома як «Єгипетська книга мертвих» і є збіркою прадавніх поховальних текстів. Там є всі закляття й замовляння, що потрібні для подорожі посмертям. Дівчина підходить ближче до книжки, та не наважується торкнутися, наче сторінки можуть обпекти її.
– Тебе цікавлять ритуали смерті? – питаю я.
– Це все забобони.
– Звідки ти знаєш, якщо не пробувала?
– Ти справді вмієш читати ієрогліфи?
– Мати мене навчила. Але це дріб’язкові закляття, не дуже сильні.
– А що може сильне закляття?
Вона дивиться на мене, погляд прямий і незмигний, тож мені стає цікаво, чи є в ній щось більше. Чи не недооцінив я її.
– Найсильніші закляття, – кажу я їй, – можуть повертати мертвих до життя.
– Тобто як у «Мумії»? – сміється вона.
Я чую гиготіння за спиною, розвертаюся й бачу у дверях її подружок. Вони підслуховували й зараз дивляться на мене презирливо. Вочевидь, я найдивніший хлопець, якого вони знають. І навіть гадки не мають, як я насправді відрізняюся від інших.
Лілі згортає «Книгу мертвих».
– Дівчата, нумо купатися, – каже вона й виходить з кімнати. За нею шлейфом тягнеться солодкий запах олійки для засмаги.
Я дивлюсь у вікно, як вони спускаються пагорбом до озера. У домі стає тихо.
Іду до кімнати Лілі. Знімаю довгі каштанові волосини з її щітки й опускаю до кишені. Знімаю кришечки з лосьйонів та кремів на нічному столику, нюхаю; кожен аромат несе з собою спалах спогаду. Лілі за столом на сніданку. Лілі сидить біля мене в машині. Я висуваю шухляди, відчиняю шафи, торкаюсь її одягу. Одягу, який міг би носити будь-який американський підліток. Зрештою, вона лишень дівчина, не більше. Але за нею слід пильнувати.
Це я роблю найкраще.
8
СІЄНА, ІТАЛІЯ. СЕРПЕНЬ.
Лілі Сол скинулася від глибокого сну й лежала, важко дихаючи, між покручених простирадл. У щілині не до кінця зачинених дерев’яних віконниць сяяло янтарне світло пообіддя. У напівмороці над ліжком дзижчала муха, кружляла в передчутті смакування її вологої плоті. Її страху. Жінка сіла на тонкому матраці, відкинула сплутане волосся й почала розтирати скроні, поки серце потроху сповільнювалося. З-під пахв текли цівки поту, вбирались у футболку. Вона змогла проспати час найгіршої денної спеки, але в кімнаті однаково було задушливо, густе повітря тиснуло. «Я не можу вічно так жити, – подумала Лілі, – інакше просто збожеволію. Можливо, вже збожеволіла».
Вона