Клуб «Мефісто». Тесс ГерритсенЧитать онлайн книгу.
відбій. Саме тому я одразу ж його стерла. Не було чого слухати.
– Номер вам знайомий? – запитав Фрост.
– А мав би бути?
– Ми питаємо, щоб знати, – сказала Джейн з помітною жовчю в голосі.
Їхні з О’Доннел погляди зустрілися, і в цих очах Ріццолі побачила спалах презирства. «Я навіть уваги її не варта».
– Ні, цей номер мені незнайомий, – відповіла та.
– Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?
– Ні. А хто це?
– Уночі її вбили у власному домі. Дзвінок надійшов з її телефона.
О’Доннел помовчала й розважливо промовила:
– Це могла бути помилка.
– Навряд чи, докторко О’Доннел. Гадаю, дзвінок справді було адресовано вам.
– Для чого телефонувати мені й мовчати? Найімовірніше, вона почула повідомлення на автовідповідачі, зрозуміла, що помилилася, й повісила слухавку.
– Не думаю, що вам телефонувала жертва.
О’Доннел знову помовчала, цього разу довше.
– Розумію, – мовила вона.
Пройшла до крісла, сіла, але не тому, що не могла встояти на ногах. Вона мала цілком безтурботний вигляд: імператриця на прийомі.
– Ви вважаєте, що мені телефонував убивця.
– Здається, така ймовірність вас зовсім не бентежить.
– Я надто мало знаю, щоб бути збентеженою. Взагалі нічого не знаю про цю справу. То, може, розповісте мені?
Вона махнула рукою на диван, запрошуючи відвідувачів присісти. То був перший натяк на гостинність з її боку.
«Бо ж тепер ми маємо дещо цікаве, – подумала Джейн. – На неї повіяло кров’ю. Саме її прагне ця жінка».
Диван був білосніжний, і Фрост не одразу сів, наче боявся замастити оббивку. Та Джейн навіть не глянула, всілась у мокрих від снігу штанах і зосередилася на О’Доннел.
– Жертвою стала жінка двадцяти восьми років, – сказала вона. – Її вбили сьогодні вночі, близько опівночі.
– Підозрювані?
– Нікого не заарештовували.
– То ви не знаєте, хто вбивця.
– Я кажу, що ми нікого не заарештовували. Наразі йдемо за зачіпками.
– І я – одна з них.
– Хтось телефонував вам із дому жертви. Це цілком міг бути злочинець.
– І для чого йому, якщо припустити, що це «він», говорити зі мною?
Ріццолі подалася вперед.
– Ми обидві знаємо для чого, докторко. Бо ви цим заробляєте. Певно, маєте непоганий фан-клуб з убивць, які вважають себе вашими друзями. Знаєте, ви ж знаменитість поміж душогубців. Пані мозкоправ, яка спілкується з потворами.
– Я намагаюсь їх зрозуміти, от і все. Вивчаю їх.
– Ви їх захищаєте.
– Я нейропсихіатр. Значно краще кваліфікована давати свідчення в суді, ніж більшість свідків-експертів. Не кожному вбивці місце за ґратами. Серед них є дуже скривджені люди.
– Так, вашу теорію я знаю. Дайте хлопчині по голові, попсуйте лобові частки мозку, і він не нестиме жодної відповідальності за те, що скоїть після цього. Може вбити жінку, розрубати її на частини, а ви однаково захищатимете його