Чорний хліб. ФоззіЧитать онлайн книгу.
зашуміли ще більше, руки здійнялися вгору, і Лілія теж підняла свою – так було завжди. Чижов спитав, чи буде хтось проти, потім чи є ті, хто утримався. Це Лілія розуміла, а от про те, за що саме вони щойно голосували, жодної гадки не мала.
Начальник сів на місце, Альбіна піднесла йому кружку, і засідання продовжилося. Нарешті Лілію покликали на сцену, і під оплески помічник Чижова вручив їй кольоровий аркуш паперу, перед тим показавши його всім, а потім якась дівчина винесла і дала їй чудовий помаранчевий японський рюкзак – тоді вона вже зраділа по-справжньому.
Лілія повернулася на місце, роздивилася всі деталі того станка і вирішила, що подарує його синові. Потім знову танцювали діти, потім співали, а потім усі встали й заграла пісня, яка завжди в них лунає або на початку, або в кінці, або і тоді, і тоді.
У великій кімнаті тепер не було дітей, якраз на їхні місця поставили два довгих столи, біля яких миттєво скупчилися люди. Лілія взяла собі котлетку, загорнула її в серветку – бачила, що так роблять поважні гості, й повторювала за ними. Пішла шукати Альбіну, у будь-якому разі діяти слід було через неї.
Та бігала проміж гостей і відразу попередила, що всі справи – потім. Але біля неї стояв Чижов, і Лілія вирішила спробувати.
– На прийом треба, начальник, – промовила вона впевнено, не забувши низенько вклонитися.
– На прийом? – чомусь зрадівши, перепитав Чижов і оглянув її з голови до п’ят. – Завтра о восьмій давай, Ліля, сьогодні, сама розумієш, у нас тут свій семінар.
До розмови втрутилася Альбіна:
– На восьму у вас планерка, давайте тоді на десяту Сатарову, на десяту.
– Добро, – легко погодився Чижов і рушив далі. Альбіна підхопила Лілію під руку і потягла вбік:
– Лілічка, золотко, треба ж було через мене, через мене завжди треба. Він же ж такий, сама знаєш.
Вони підійшли до столу, де подруга миттю підчепила шматочок м’яса, випила стопку горілки.
– Тобі не пропоную, пам’ятаю. – І додала вже спокійніше: – Так, тільки де ж тебе розмістити? Все зайнято, гості все забили, і Будинок колгоспника…
– Я вранці приїду, – спробувала відмовитись Лілія, та й не любила вона лишати маму без потреби: та вже занадто стара, бабку в такому віці вже придушили, як водиться, аби не заважала родині. Але, слава Богу, тепер уже інші часи й старій можна жити, треба жити!
– Ні, ні, ні. – Альбіна тримала в руках наступну стопку і добрішала буквально на очах. – Мені все одно треба з тобою поговорити серйозно, сьогодні переночуєш у мене, а завтра вже разом і підем в управління.
Вона швиденько ковтнула горілку, різко видихнула:
– Хух! Все, я побігла за Чижиком, давай тут, не стидайся, – і швидко зникла в натовпі. І Лілія не стидалася – чого б не з’їсти ще, бо якщо тобі щось задурно дають – слід брати.
Фуршет затягнувся – вже вдруге перестилали скатертини, столи зсунули, і молодь танцювала біля гардероба під «И уносит меня», «Учкудук», «Белые розы», а якийсь