Листи до Феліції (1914–1917). Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
шлюбу грати комедію шлюбу на втіху іншим. Цього я не можу, навпаки – я можу страшенно страждати від цього. Іноді мені хотілося дякувати Богові, що ми не живемо в одному місті; але тоді мені знову хочеться дякувати Богові, адже якби ми жили в одному місті, тоді ми б, безперечно, одружилися раніше попри службові ювілеї[11]. Але хай там як, приїжджай зараз, і якнайскорше. Можливо, Твоя мати додасть кілька рядків до листа, який Ти пишеш моїм батькам; її тоді, звичайно, щиро запросять. Чи розказала Ти вже в конторі про свої заручини й чи домовилася з керівництвом про якомога раніший термін звільнення? Чи розірвала договір з лікаркою? Чи завершила роботу над журналом? Якби Ти могла також виконати лише одне з моїх багатьох прохань, тоді нехай воно буде таким: не працюй так багато, виходь на прогулянки та займайся гімнастикою, роби, що хочеш, лише не працюй ще поза конторою. Я візьму Тебе на роботу на час поза конторою й надсилатиму Тобі за це зарплатню, таку високу й так часто, як Ти забажаєш. Це я підтверджую своїм підписом.
[На берегах] Палкі вітання матері й сестрам.
17 квітня 1914 року, Прага
До Феліції Бауер
Люба Ф., у мене є лише десять хвилин і навіть не повних. Що мені робити й писати наспіх? Спочатку подякувати за те, що Ти вказуєш серпень як місяць звільнення, він повинен ним і лишитися. Я виглядав «страшенно жалюгідно», безперечно, і почувався так само, такий вигляд я завоював собі за пів року. Догляд за мною не допоміг би, плин часу допоможе й кожен день, на який Ти наближаєш цю мить, допоможе, а також допоможуть усяка довіра й усяке терпіння, які Ти виявляєш до мене, а останнє – найбільше. Ми ж (небезпечно наспіх виказувати такі категоричні зауваження), ми ж абсолютно протилежні люди, тож мусимо мати терпіння одне до одного, мусимо мати погляд, майже богоподібний, даний лише найвищому людському почуттю на необхідність, на правду і, врешті-решт, на невіддільність іншої людини. Я, Ф., маю цей погляд, тому і моя віра в наше майбутнє є міцною. Якщо ж мене колись торкнеться хоч найменший промінь такого Твого погляду, я затремчу від щастя.
Напиши мені одразу, хай це буде хоч кілька слів.
Я не зміг би хоч чим-небудь потішити фройляйн Брюль? Я не можу чути про дівчат, що плачуть.
19 квітня 1914 року, Прага
До Феліції Бауер
Що за радість, кохана, хоч колись почути від Тебе докір про листи. Звісно, я мав би вже написати Твоїй матері, а зробив це лише сьогодні. Я мав би надіслати Твоєму батькові книгу одразу у вівторок, а надіслав її лише в п’ятницю. Але, по-перше, я зовсім не пунктуальний у написанні листів (листи до Тебе є не листами, а скигленням і скреготінням зубів), моя рука й так важка, а коли від Тебе не приходить жодної вістки, як це було нещодавно, ця рука стає взагалі паралізованою і не може навіть запакувати книгу для Твого батька.
Чи усвідомлюю я те, що повністю належу Тобі? Я не мусив це усвідомлювати, я знаю це вже півтора року. Заручини нічого не змінили в цьому, бо це усвідомлення неможливо зміцнити сильніше. Навпаки, іноді я думаю, що Ти, Ф., [Тобі] не
Службовий ювілей Феліції Бауер у серпні 1914 року – п’ять років її роботи у фірмі «Carl Lindström A. G.».