Марія. Улас СамчукЧитать онлайн книгу.
помолилася?..
– Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш… Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.
– Сто разів охрестив. Двічі в церкві був. Ішов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився…
– А це ж чого так розгонився?
– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?
– А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?
– Вже не треба…
– Ха-ха-ха!
Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка…
– Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..
– Мовчи, Палажко. Ідім так тихо і слухаймо… Слухай, як гарно в церкві виспівують. Чуєш?
Ідуть рівно, поволі. З’являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний… Ідуть, ідуть, ідуть…
Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Ідуть, як дорослі, як старі. Ідуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.
– Ех, як піймаю того вишкварка…
– То що?
– Побачиш… Попадеться він у мої лапи…
– Ну, й ти, Корнію, сердитий.
– Переб’ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе…
Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплі і геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марії й Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає верхи струнких осичок і розчесаних берізок.
Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила голову. Корній каже, що заберуть його «в москалі». Він рекрут і прийняли в матроси. Сім років служби…
Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в пошлунку. Марія зів’яла, і ноги відмовлялися тримати.
– Підеш і забудеш…
– Забуду? Хай грім уб’є мене, коли за буду. Люблю тебе, Маріє… Чуєш?..
Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній… І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.
– Маріє? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…
Марія чує в серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно-рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.
– Любий мій! Любий мій! – палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися. Чому,