Камiнна душа. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
показатися.
А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.
Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів – мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, – і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.
От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.
Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.
– Єк днювали, Адно?
– Гаразд, шо ви май?
– Ци дужі, Мику’?
І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:
– А єк кажете, кумко, – ци в добрім перебутку цес день си опровадит?
Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Василина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає їдучо, влучно, б’є в саму болячку.
– Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.
Молодиці троха не в сих, ідуть уже на мир:
– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнів заходите?
– Я си нікому не зурічую, най і мене не чіпают.
– А йдім, кумо, най си преч каже з таков зáходити. Ади, у неї зуби на продаж.
– А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не здале. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!
Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.
Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: любáс забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:
– Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: «Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!..» Зóздріла мене та д’мені: «І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скімував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: «А хто?..» – «Та Онуфрій, – кае, – мого чоловіка, – кае, – забив…» Ага, суко, кажу, дограла си?
Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска – побили би камінням.