Три мушкетери. Александр ДюмаЧитать онлайн книгу.
палаючі очі. Та коли сміх усе-таки переважав над обачністю, то перехожі – як маски в античному театрі – посміхалися лише однією половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тіні на власну гідність і не відступивши й кроку від приписів, що їх диктувало йому сумління, дістався злощасного Менга.
Але там, біля самих воріт «Вільного мірошника», злазячи з коня й марно сподіваючись, що хтось-таки – хазяїн, слуга чи бодай конюх – притримає його стремено, д’Артаньян помітив у відчиненому навстіж вікні нижнього поверху високого, з непривітним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловіками, які, здавалося, шанобливо слухали його.
Д’Артаньянові, звичайно, відразу спало на думку, що говорять про нього, і він наставив вухо. Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелічував усі його достойності, а що слухачі, як ми вже казали, виявляли до промовця всіляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навіть легкої посмішки було досить, щоб розгнівати нашого героя, стає цілком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселість цих добродіїв.
А проте д’Артаньян вирішив спершу як слід роздивитися нахабу, котрий так відверто глузував з нього, і став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловік років сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блідуватим обличчям, з виступаючим носом і чорними, старанно підстриженими вусами, вбраний у камзол і фіолетові штани зі шнурами того ж кольору, без усякої обробки, лише зі звичайними прорізами, крізь які видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що нові, були пожмакані, так, наче їх щойно вийняли з дорожньої валізи. Усе це д’Артаньян встиг помітити, бо не був позбавлений природної уважності, а ще, мабуть, завдяки інстинктивному відчуттю, яке підказувало йому, що ця людина значною мірою вплине на його майбутнє життя.
Отож тієї самої миті, коли д’Артаньян пропікав сердитим поглядом чоловіка у фіолетовому камзолі, той відпустив на адресу беарнської конячини одне зі своїх ущипливих і глибокодумних зауважень. Його слухачі знову так голосно зареготали, що навіть на обличчі незнайомого, всупереч звичці, з’явилася ледь помітна усмішка. Тепер не могло бути сумніву: з д’Артаньяна відверто глузували.
Абсолютно переконаний у правильності зробленого висновку, він на самісінькі очі насунув берет і, намагаючись наслідувати придворні манери, які завважив, спостерігаючи в Гасконі за знатними мандрівниками, ступнув уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а другу – на стегно. На лихо, в міру того як д’Артаньян наближався до дверей корчми, гнів засліплював його все більше, і він, замість гордих і зневажливих фраз, якими мав намір викликати зухвальця на дуель, здобувся лише на кілька грубих слів.
– Гей, добродію! – вигукнув він, безладно розмахуючи руками. – Та ну ж бо, добродію! Авжеж, ви, що виглядаєте з-за цієї віконниці! Чи не скажете мені, що це вас так розсмішило? Можливо, тоді ми посміємося