Невидима людина. Герберт УэллсЧитать онлайн книгу.
коли-небудь справді доброго фокусника.
– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.
Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Biн спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.
– Не ворушіться! – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!
Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.
– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.
– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, – провадив далі Голос. – Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?
Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.
– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.
– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.
Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.
– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, – вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, – я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.
XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ
З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.
Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… усе стихло.
– Е-гей! –