Святополк ІІ Ізяславович. Сергей ГрабарьЧитать онлайн книгу.
рибка зі ставу, грибки та ягоди, медовуха і квас.
– Тож ходімо швидше, – Святополк ще раз глянув на Лебедівну. Кров із силою вдарила в голову, зануртувала жилами. Із зусиллям князь відвів погляд.
Того дня Святополк залишився на хуторі. Вартові, дворові, охоронники всю ніч шукали князя і лише ранком натрапили на маленький хуторець.
Святополк ще не раз навідувався до старого Миросвіта і його доньки. А згодом з’явився на світ хлопчик, якому дали ім’я – Мстислав.
Чому це згадалося зараз біля помираючої жони Аделіни? Важко сказати. Може, тому, що коли одного разу Святополк приїхав до хутора, то побачив тільки попелище, і ніхто ні про Миросвіта, ні про його доньку нічого сказати не міг.
Добре, що Мстислав на той час уже виховувався при батьковому дворі.
Інші його діти – Ярослав, Анна, Збислава і Предслава народжені Аделіною.
Чи любив він Аделіну? Мабуть, по-своєму, так. Але тої жаги, того полум’я, яке він відчував до Лебедівни, не було.
Зараз Аделіна помирала. Вона вже давно хворіла. Святополк взяв її за руку – долоня була холодною і чужою. Князь погладив жону. Аделіна розплющила сповнені тугою очі й усміхнулася до нього. Востаннє…
Аделіну ховали на третій день. Відправу служив митрополит Єфрем. Коли відправили поминальну, поклали останки жони Святополкової до саркофагу, а численні родичі та челядники вийшли із собору, Святополк і Владика залишилися на самоті.
Запала мружлива тиша – було чутно, як потріскує вогонь, з’їдаючи свічкові недопалки. Князь сидів, низько схиливши голову, думаючи про те, що життя його вчергове загнало до глухого кута.
Раптом пролунав голос митрополита Єфрема:
– Знаю, що треба зробити, аби зупинити половців.
Повернувшись із вранішньої служби, Нестор сів за писання. Робив це щоденно, відчуваючи, що володіє не просто вмінням: Всевишній поклав на нього призначення – зберегти пам’ять про землю Руську.
У монастирі завжди багато роботи. Кожен чернець має свій обов’язок. Останнім часом люду, що йшли до ченців за порадою, за добрим словом – побільшало. Жити ставало важче. Перший рік Святополкового княжіння не приніс змін. Навпаки, війна і спустошення перетворювали квітучі Руські землі на руїну.
Нестор схилився над столиком для писання. Хоча надворі й посвітлішало, запалив свічку, дістав пергамен і почав старанно складати рядок за рядком.
«Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає про потаємне».
Нестор перевів погляд на образи, перехрестився. Минав рік 6601 від Створення світу, або 1093 рік від Різдва Христового. Що принесе наступний?
Цієї миті хтось постукав до келії.
– Во славу Господа! – почулося з-за дверей.
– Справами