Святополк ІІ Ізяславович. Сергей ГрабарьЧитать онлайн книгу.
з іншого – невеличкі, без особливих вигод помешкання, інколи просто кліті, в яких тримали арештантів. Це було одне з найбільш відомих місць торгівлі людьми. Заправляли на ринку кілька хозарських сімей, які мали пряме сполучення з Тмутороканню. Сюди з’їжджалися за людським товаром купці та пройдисвіти-перекупники з усього світу.
Я жив на невільничому ринку в окремому будиночку й хоча не був закутий у кайдани, за мною вдень і вночі стежили четверо величезних охоронників. Всі знали: я княжого роду, та не вільний кудись піти, з кимось зустрітися, бо носив тавро державного злочинця.
Умови, в яких нас тримали, були різними, і я розумів, що те, як я перебуваю, для інших видавалося б палацом. Але так само, як і всіх решту, мене раз на два тижні у кайданках виводили на площу, щоби показати заїжджим покупцям. І вони походжали повз нас, роздивляючись, мацаючи, цокаючи язиками, час від часу щось розпитуючи невисокого вертлявого хозарина, який керував ринком.
До площі з усіх боків виходило з десяток вузьких вулиць, і в такі дні сходилося майже все населення міста. Дехто сперечався і укладав угоди: буде чи не буде проданий той або інший невільник. Для більшості ми були товаром, для більшості, але не для всіх…
Одного світлого дня, слава Всевишньому, у моєму житті з’явилася патриціанка Феофано Музалон.
Вперше ми побачилися, коли вона у супроводі охоронців походжала невільничим ринком. Зустрілися очима, і щось неймовірне сталося всередині, подих перехопило, я відчув незмірне, солодке збентеження: мені її захотілося, так по-чоловічому захотілося цієї невисокої, худорлявої, з розкішним, вогненним волоссям і виразними, карими очима жінки.
Патриціанка залишилася на острові і прийшла до мого помешкання у супроводі охорони наступного дня, і наступного, і кілька днів поспіль. І мене, як того вимагали правила, щоразу виводили у кайданках до неї. А поруч весь час крутився, наче вуж, отой миршавий хозарський служитель. Він постійно про щось теревенив, називаючи нечувану до того ціну. Жінка дивилася і йшла, не кажучи ні слова. Зрештою, одного дня Феофано – таке ім’я носила патриціанка – звернулася до мене грецькою.
– Ти князь руський?
– Так, – відповів я.
– Як тебе звати?
– Олег, син Святослава, Великого князя Київського.
– Ти дуже гарний, – жінка зашарілася. Легкий рум’янець покрив її щічки. – Чому ж у невільниках?
– Тому, можливо, що теперішній князь боїться мене, а може, ще є інші причини, мені невідомі, – я перевів подих і запитав: – А хто ти, красуне?
– Вважаєш, красуня? – вона ще більше зашарілася.
– А хіба ні? – я голосно засміявся і раптом цілком серйозно: – Ти знаєш, це я вперше за останні два роки так вільно почуваюся. То як величати тебе?
– Феофано Музалон.
– Ім’я у тебе не з цих місць. І говір не грецький.
– Я народилася в Зіхії. Мій покійний тато був архонтом Зіхії. Там він зустрів маму. Вона – зіхійка. І в них з’явилася я.
– Я