Галицька сага. Невиправдані надії. Петро ЛущикЧитать онлайн книгу.
відбувалися двадцять шостого жовтня в міському театрі Львова з великою помпою. Коли Марія Макуха зайшла до зали театру, то навіть зупинилася в нерішучості. Вона уперше переступила поріг міського театру, у якому ніколи не була і навіть не мріяла побувати тут раніше. Оглянувшись, Марія дещо заспокоїлась, бо помітила серед делегатів таких, як і вона, простих жінок, для яких уперше було побувати не те що у театрі, але й, напевне, приїхати до Львова.
Марія Макуха сиділа у партері (хоч жінка й не знала такого слова), а на сцені розташувалася президія. Кирило Студинський, котрого одноголосно обрали головою Зборів, представив делегатам президію. Так Марія Макуха (і не лише вона) уперше побачили Микиту Хрущова, письменника Олександра Корнійчука і командувача Українського фронту генерала Семена Тимошенка.
Не гаючи зайвого часу, таки на першому засіданні Народні Збори винесли постанову «просити Верховну Раду СССР прийняти Західню Україну до складу СССР і включити її в склад Української Радянської Соціялістичної Республіки».
За неї проголосували одноголосно.
Потім були виступи, де усі підтримували все, що було прийнято Зборами і що треба було прийняти. Деякою віддушиною були слова композитора Станіслава Людкевича:
– Нас освободили, і нема на то ради…
Дивним було те, що ніяких дій щодо знаного композитора за таке нова влада не вжила. Серед львів’ян ходили чутки, що «визволителі» почули інші слова Людкевича:
– Нас освободили, и мы этому рады!
6
Вони нас вітають, цілують, а ось почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми у колгоспах, тоді дізнаються, що таке радянська влада.
На плебанії, де жив настоятель церкви великомучениці Варвари у Бобровицях протоієрей Петро Лісович, горіло світло. У пічці весело потріскували дрова. Біля дверцят, на підлозі, лежала чималенька купка полінець. Сьогодні вони також опиняться у пічці. А це і не дивно – такий мороз надворі! Ні отець Петро, ні навіть старші люди, з котрими він розмовляв, не пам’ятають таких морозів. Бували ночі, коли можна було надворі чути тріск – це тріщали наскрізь промерзлі стовбури фруктових дерев. Петро Лісович особливо переживав за свій сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невідомо, чи переживуть дерева цю зиму. А яблуні у нього були елітні, за ними отець Петро спеціально їздив аж в сусіднє воєводство, дотримувався усіх приписів, котрі вичитав у часописах. Якою ж була його радість, коли він побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисіло на яблуні довго, впало від вітру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав більший урожай і яблука вже були саме такими, які він сподівався отримати. Що ж, напевне, весною він не дорахується багатьох дерев. Справді, цьогорічна зима запам’ятається людям надовго. Три дні тому він хоронив стару жінку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два дні, аж потім вже здогадалися розводити у ямі вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.
Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попередні.