Таємний агент Микола Гоголь. Петро КралюкЧитать онлайн книгу.
мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій».
Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу «набити ціну» Україні. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.
Цікавим є ставлення автора «Історії русів» до Івана Мазепи. Він спеціально підкреслює таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамілій Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному світлі – як затяті вороги українців, – така характеристика є негативною. З іншого боку, автор «Історії…» говорить, що Мазепа відзначався хоробрістю, заповзятістю й військовою вмілістю.
Автор, перебуваючи на позиціях лояльності до російської влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж відчувається певна симпатія до цього персонажа.
Гоголь, звісно, не зачіпав мазепинської теми. Для нього як для малоросіянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмі. Крім того, ця тема була вже достатньо обіграна в літературі. Щоправда, виникає питання: а чи не спробував Гоголь обіграти її в прихованій формі? Думаю, письменник, який цікавився українською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свідченням цього є хоча б його незакінчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польської аристократки Анни Дольської, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очільника на бік шведів та поляків. До речі, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тоді, коли гетьман зі своїм військом перебував у Дубні. Чи не тому Дубно, а не якесь інше місто (вибір у Гоголя був широкий!) стає головним місцем дії в «Тарасові Бульбі»? І, зрештою, чи не є історія кохання й «зради» Андрія модифікованою історією Мазепи?
В «Історії русів» зумисне робиться акцент на звірствах росіян під час взяття гетьманської столиці Батурина. Автор емоційно малює сцени плюндрування міста. Ось як це виглядає в тексті: «…Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах мазепиних участі не брали, вибивав усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після цього пішло грабування міста військовими, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедія батуринська завершилась «огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і не бі погребаяй їх!”». Не виключено, маємо гіперболізацію страждань батуринців: адже автор «Історії…» не був свідком цих подій. Але такий емоційний опис руйнування Батурина свідчить про те, що автор негативно ставився до московитів.
Є в цьому творі й інші антиросійські