Тартарен Тарасконський. Альфонс ДодеЧитать онлайн книгу.
вулиця.
Цей чорногорський князь був дуже чемний і вихований, до того ж вій чудово знав Алжир і вільно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирішив продовжити з ним знайомство… Він стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, які вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, і не встиг наш герой і оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорні, жовті, напівголі, бридкі, страхітливі… їх було не менше, ніж сто душ.
Тартарен упізнав їх… То були вони, ті самі горезвісні вони, зустрічі з якими він так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарешті! Нарешті вони наважились постати перед ним!..
Заскочений зненацька, наш герой укляк на місці. Та коли корсари підскочили до багажу, зірвали з нього брезент, а потім заходилися грабувати пакетбот, у Тартарені пробудився герой: він вихопив мисливський ніж і, гукнувши пасажирам: «До зброї!.. До зброї!», перший кинувся на харцизяк.
– Що це з вами? Що сталося? Що ви робите? – спитав капітан Барбасу, виходячи з рубки.
– А, це ви, капітане! Мерщій, мерщій озброюйте екіпаж!
– Схаменіться! Навіщо?
– Хіба ж ви не бачите?…
– Чого?
– Та ось же вони… пірати! Перед вами!..
Капітан Барбасу витріщив на Тартарена очі.
Тут повз них пробіг велетень-негр з аптечкою нашого героя на спині.
– Стій, розбійнику! – заволав тарасконець і, змахнувши кинджалом, помчав за негром.
Барбасу кинувся за ним і схопив за пояс. Тартарен зупинився.
– Спокійно, хай вам біс! – гаркнув капітан. – Це не пірати! Піратів давно вже нема й сліду… Це носії.
– Носії?!
– Авжеж, носії! Вони переносять багаж пасажирів на берег… Отож сховайте свій ніж, дайте мені ваш квиток і йдіть слідом он за тим негром… Він славний хлопець… І на берег вас доставить, і до готелю, коли схочете, проведе!..
Тартарен, зніяковівши, віддав квиток і слідом за негром спустився по мотузяному трапу у великий човен, який витанцьовував на хвилях попід бортом «Зуава». Весь його багаж – скрині, ящики зі зброєю, консерви – лежав уже там. Багаж зайняв увесь човен, тож чекати інших пасажирів не було чого.
Негр, наче мавпа, видерся на купу речей і сів навпочіпки, обхопивши руками коліна. Другий негр узявся за весла. Вони дивилися на Тартарена і всміхалися, блискаючи своїми білими зубами.
Стоячи на кормі, великий тарасконець міцно стискав у руках руків’я ножа, і на обличчі його був той лютий вираз, якого так боялися тарасконці: хай там що каже Барбасу, а він, Тартарен, не дуже вірить у добромисність цих носіїв, чорних, як ебенове дерево, – адже вони й трохи не скидаються на мирних тарасконських вантажників…
Через кілька хвилин човен пристав до берега, і Тартарен ступив па вузьку берберійську набережну, де триста років тому каторжник-іспанець на ім’я Мігель Сервантес під киями алжирських наглядачів подумки писав прегарний роман, якому згодом дав назву «Дон Кіхот».
III. Звернення до Сервантеса.