Тартарен Тарасконський. Альфонс ДодеЧитать онлайн книгу.
у всі свої фрази, пересипаючи їх ще й інмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакої», «ти диви», «ви тільки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразніше підкреслювали його південну вимову, яка, видно, не сподобалася молодій блондинці, бо вона не вшанувала його відповіддю, а тільки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синіх очей.
Її сусід праворуч теж зустрів його непривітно; це був італійський тенор, низькочолий здоровань із масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, – він почав сердито їх підкручувати, коли альпініст втиснувся між ним і його гарненькою сусідкою. Але добрий наш альпініст любив за обідом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоров’я.
– Ти диви! Оце так запонки! – голосно мовив він сам до себе, кинувши оком на тенорові манжети. – На яшмі вирізьблено ноти – ах, як прегарно!
Його густий бас пролунав у мертвій тиші і не збудив аніякісінького відгомону.
– Ви, певно, співак? Ге?
– Non capisco[5], – буркнув італієць у вуса.
Альпініст посмутнів і заходився мовчки їсти, але шматки застрягали у нього в горлі. І коли австро-угорський дипломат, що сидів навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу від старості руку в мітенці до гірчичниці, альпініст послужливо присунув її, мовивши:
– Прошу, бароне…
Він чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тім, що бідолашний фон Штольц, хоч і справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усі слова й думки і мандрував тепер по горах, сподіваючись їх віднайти. Він зупинив свої тьмяні очі на незнайомому обличчі, а тоді мовчки заплющив їх. Щоб скласти одну-єдину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатів, таких самих гострих на розум.
Після цієї невдачі альпініст грізно насупився і так рвучко схопив пляшку, що, здавалося, він зараз жбурне її в старого дипломата й провалить йому тупу голову. Аж ні! Він просто запропонував вина своїй сусідці. Однак дівчина не почула, що він звертається до неї: вона впівголоса, але жваво гомоніла незнайомою альпіністові, м’якою й приємною на слух мовою з двома молодиками, які сиділи обабіч неї. Дівчина раз у раз нахилялася до своїх співрозмовників. Над її малесеньким прозорим рожевим вушком блищали в світлі люстр біляві кучерики… Хто ця дівчина: полька, росіянка, норвежка?… Бо ж вона, безперечно, з північних країв… Тут йому мимоволі згадалася пісенька його рідного півдня, і він спокійнісінько заспівав:
Півночі зірнице,
Хай, графине, знов
Сніг сріблом ясниться,
Золотом – любов.
Усі повернулися до нього: чи він, бува, не зсунувся з глузду? Він почервонів і встромив очі у свою тарілку, стрепенувшись лише на мить, щоб відштовхнути подану йому священну компотницю.
– Знову чорнослив!.. Та ні за що в світі!..
Це вже було занадто.
Усі засовали стільцями. Академік, лорд Чіпіндейл (?), боннський професор та інші знаменитості з табору чорносливників підвелися і на знак протесту вийшли з їдальні.
А за мить
Не розумію (