Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир ВойновичЧитать онлайн книгу.
Та що ж ви за звірі такі? Вона ж гола й боса, бурулькою скоро стане, а ви в неї плюєте.
Але народ, у більшості своїй жіночої статі, був тоді сильно озвірілим. А втім, народ буває озвірілим завжди, і в легкі часи, і у важкі, а в той час особливо. Нюра стала захищати свою колишню начальницю, народу це не сподобалося, і одна баба в міському чоловічому пальті сказала: «А що це за фря і чого це вона тут розкудахкалася?» А інша припустила: «Десь то така сама, ось і клопочеться». А третя сказала, що її також треба до цього стовпа прив’язати з іншого боку для рівноваги. І натовп став довкола Нюри згущатися. Але тут почувся крик:
– Та що це ви, баби, верещите і на що напираєте! Це ж Нюра Бєляшова, у неї муж на фронті льотчиком воює.
Жінки довкола розгубилися, і заким вони міркували, чи вважати Нюриного льотчика пом’якшуючим вину фактом, Катя-телеграфістка (це вона й кричала) вивела Нюру за руку з натовпу і стала лаяти за надзвичайну чуйність, за те, що Нюра забула, як Любов Михайлівна з нею повелась. А потім запитала: «Ти ж то на пошту знов підеш?»
– Я-то пішла би, – відповіла Нюра, – так хто ж мене прийме?
– А я й прийму, – сказала Катя. – Я ж тепер буду завідувати поштою. Я й прийму. Тим паче, що Іван твій знайшовся.
– Чо-о? – не повіривши своїм вухам, скрикнула Нюра.
– А ось не чо, а знайшовся. Пішли, побачиш, що покажу!
6
Хутенько добігли до пошти і там, як увійдеш, одразу праворуч, на дошці, де висіли зразки поштових листівок і телеграм, де оголошення всілякі вивішували і наказ про звільнення Нюри колись висів, там тепер була пришпилена кнопками стаття із газети «Правда». Нюра одразу побачила надрукований великими літерами заголовок:
Усе ще не вірячи очам своїм, вона прикипіла до тексту і, ворушачи губами, прочитала все від початку до кінця і від кінця до початку. У нарисі автор розписав діло так. Льотчик Енської частини (під час тієї великої війни усі згадувані в радянській пресі військові частини і об’єкти військового призначення з огляду на секретність називалися Енськими) Іван Чонкін, збитий у нерівному повітряному бою фашистськими стерв’ятниками, змушений був посадити свій винищувач на захопленій ворогом території поблизу міста Енська. Звісно, що німці вирішили його полонити і захопити літак. Надісланий з цією метою загін головорізів СС не лише не зумів цього зробити, але й сам був захоплений у полон відважним воїном. Далі в діло вступив цілий полк. Чонкін виявив йому належний спротив і, вже контуженим, сам-самісінький тримав оборону декілька годин до тих пір, доки йому на виручку не підоспіла Енська дивізія генерала Дринова.
Усі, хто в цей час був на пошті, раділи за Нюру і поздоровляли її. Тільки Вірка з Ново-Клюквина розізлила Нюру сумнівами:
– А твій це Чонкін?
– А чий же іще, як не мій? – одізвалася Нюра. – Мій льотчик, і цей льотчик. Мій Чонкін Іван, і цей Чонкін Іван. Думаєш, багато на світі Іванів-то Чонкіних?
– Та