Трістрам Шенді. Лоренс СтернЧитать онлайн книгу.
будь спокійний, дорогий друже, – нехай мужність і сила не полишають тебе в цю важку хвилину, коли ти найбільше їх потребуєш; – хто знає, які засоби є ще в запасі й чого не в силах зробити для тебе всемогутність Божа! – Йорик поклав руку на серце й тихенько похитав головою. – А щодо мене, – вів далі Євгеній, гірко заплакавши при цих словах, – то, присягаюсь, я не знаю, Йорику, як перенесу розлуку з тобою, – і я тішу себе сподіванням, – сказав Євгеній повеселілим голосом, – що з тебе ще вийде єпископ – і що я побачу це на власні очі. – Прошу тебе, Євгенію, – мовив Йорик, сяк-так знімаючи нічний ковпак лівою рукою, – права його рука була ще міцно затиснута в руці Євгенія, – прошу тебе, поглянь на мою голову. – Я не бачу на ній нічого особливого, – відповів Євгеній. – Так дозволь повідомити тебе, мій друже, – мовив Йорик, – про те, що вона, на жаль! настільки пом’ята і знівечена ударами, яких ***, **** і деякі інші завдали мені в темряві, що я можу сказати разом із Санчо Пансою: «Якби навіть я видужав і на мене градом посипалися з неба митри, жодна з них не була б мені якраз». – Останній подих готовий був зірватися з тремтячих губ Йорика, коли він вимовляв ці слова, – а все-таки в тоні, яким їх було вимовлено, містилося щось сервантесівське: – і коли він їх говорив, Євгеній міг помітити мерехтливий вогник, який на мить спалахнув у його очах, – бліде віддзеркалення тих минулих спалахів веселощів, од яких (як сказав Шекспір про його предка) щоразу реготало все застілля!
Євгеній виніс із цього переконання, що друг його помирає, вбитий горем: він потиснув йому руку – і тихенько вийшов із кімнати, ввесь у сльозах. Йорик провів Євгенія очима до дверей, – потім їх заплющив – і більше вже не розплющував.
Він спочиває в себе на цвинтарі, в парафії, під гладенькою мармуровою плитою, яку друг його Євгеній, з дозволу душоприказників, поставив на його могилі, зробивши на ній напис усього з трьох слів, які слугували йому разом і епітафією і елегією:
Десять разів на день дух Йорика отримує втіху, чуючи, як читають цей надгробний напис на безліч різних жалібних ладів, що свідчать про загальне співчуття й повагу до нього: – стежина перетинає цвинтар біля самого краю його могили, – і кожен, хто проходить повз неї, мимоволі зупиняється, кидає на неї погляд – і зітхає, продовжуючи свій шлях:
Леле, бідолашний Йорик!
Розділ XІІІ
Читач цього рапсодичного[32] твору так давно вже розлучився з повитухою, що пора нарешті повернутися до неї, нагадати йому про існування цієї особи, бо після зрілого розгляду мого плану, як він мені малюється зараз, – я вирішив познайомити його з нею раз і назавжди; – адже може виникнути яка-небудь нова тема або статися несподівана нагальна справа у мене з читачем, – як же не потурбуватися про те, щоб бідолашна жінка тим часом не загубилася? – тим більше що, коли вона знадобиться, ми ніяк без неї не обійдемося.
Здається, я вам сказав, що ця поважна жінка
«Леле, бідолашний Йорик!» – слова Гамлета над черепом Йорика.
Шекспірівська інтертекстуальність є однією з основних у романі Стерна, просякнутому різноманітними літературними (і не лише – див. післямову) алюзіями, цитатами, пародіями тощо. Багато також інтертекстуальних посилань на «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле, «Дон Кіхота» Сервантеса, Локка, «Анатомію меланхолії» Бертона тощо. У примітках усі намарно відстежувати, зрештою, вони розраховані на знання читачами цих текстів, без чого ця інтелектуальна «гра» Стерна втрачає свій сенс.
Рапсодичний – прикметник, похідний від давньогрецького слова «зшивати», «складати». Рапсодами, у буквальному сенсі «зшивателями пісень», називали у Стародавній Греції виконавців поем, до яких відносили і Гомера.