Трістрам Шенді. Лоренс СтернЧитать онлайн книгу.

      Розділ X

      Чи можна було вважати хоч би скромною заслугою допомогу, надану повитусі, й кому ця заслуга по праву належала, – з першого погляду уявляється мало істотним для нашої розповіді; – вірно, одначе, те, що у той час честь цю було цілком приписано вищезгаданій пані, дружині священика. Але я, хоч убий, не можу відмовитися від думки, що і сам священик, нехай навіть не йому першому спав на думку ввесь цей план, – проте, оскільки він взяв в нім щиру участь, як тільки був у нього втаємничений, і охоче віддав гроші, щоб виконати його, – що священик, повторюю, теж мав право на деяку частку хвали, – якщо тільки йому не належала добра половина всієї честі цієї справи.

      Суспільству завгодно було в той час вирішити інакше.

      Відкладіть убік книгу, і я дам вам півдня на скільки-небудь задовільне пояснення такої поведінки суспільства.

      Мусите ж знати, що років за п’ять до так докладно розказаної вам історії з патентом повитухи – священик, про якого ми ведемо мову, зробив себе притчею во язицех навколишнього населення, порушивши всяку пристойність відносно себе, свого становища та свого сану; – він ніколи не показувався верхи інакше, як на худому, жалюгідному одрі, що коштував не більше одного фунта п’ятнадцяти шилінгів; кінь цей, аби скоротити його опис, був вилитий брат Росінанта – так далеко сягала між ними сімейна схожість; бо він абсолютно в усьому підходив під опис коня ламанчського лицаря, – з тією лише відмінністю, що, наскільки мені пам’ятається, ніде не сказано, щоб Росінант страждав запалом; крім того, Росінант, за щасливим привілеєм більшості іспанських коней, огрядних і худих, – був поза сумнівом конем в усіх відношеннях.

      Я дуже добре знаю, що кінь героя був конем цнотливим, і це, можливо, дало привід для протилежної думки; проте так же достовірним є й те, що стримування Росінанта (як це можна зробити висновок із пригоди з янгуаськими погоничами[19]) виникало не від якої-небудь тілесної вади або іншої подібної причини, але єдино від помірності й спокійної течії його крові. – І дозвольте вам зауважити, мадам, що на світі часто-густо буває цнотлива поведінка, на користь якої ви більше нічого не скажете, хоч як старайтеся.

      Але хай там як, коли я поставив собі за мету бути абсолютно неупередженим відносно кожної тварини, виведеної на сцену цього драматичного твору, – я не міг не сказати про вказану відмінність на користь коня Дон Кіхота; – в усіх інших відношеннях кінь священика, повторюю, був досконалою подібністю Росінанта, – ця худа, ця сухоребра, ця жалюгідна шкапа пасувала б самому Упокоренню.

      На думку деяких людей недалекого розуму, священик мав у розпорядженні цілковиту можливість причепурити свого коня; – йому належало дуже красиве кавалерійське сідло, підбите зеленим плюшем і прикрашене подвійним рядом цвяхів зі срібними головками, та пара блискучих мідних стремен і цілком підходящий чепрак першосортного сірого сукна з чорною облямівкою по краях, густою чорною шовковою бахромою, що закінчується, poudré d’or,[20]