Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир ЄшкілєвЧитать онлайн книгу.
Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.
Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.
Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.
Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.
– Привіт, жерче.
– Й тобі привіт, отче Блудню.
– Відколи ж я вам отець?
– Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.
– Вигнали вас, так.
– Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.
– Ти саме про це хотів запитати, жерче?
У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.
– Так. Й ще одне.
– Запитуй. – Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.
– Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?
– Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.
– А Богомол?
– Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.
– Нас не зачепить?
– Не допущу.
– Чого нам боятися?
– Срібного волосся.
– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.
Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.
«Вже ніч», – зрозумів він.
– Срібного волосся! – прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.
1.2
Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився