Робінзон Крузо. Данієль ДефоЧитать онлайн книгу.
палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…
Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або положистий, ми не бачили; лишалася єдина надія, що течія принесе нас до входу в бухту чи в затоку.
Примхлива доля була до нас немилосерда!
Ми веслували вже понад годину, коли величезний вал упав на нашу шлюпку, ніби вирішивши цим останнім нищівним ударом припинити наші страждання. Умить шлюпка перекинулася. Усі, хто в ній був, опинилися під водою, навіть не встигши вигукнути: «Господи, порятуй і зглянься!»
Розділ 9
Зовсім сам
Мені відразу вдалося випірнути, і тієї ж таки миті прибій підхопив мене і нестримно поніс до землі. Одначе я перебував не настільки близько до неї, щоб відчути дно під ногами. Плавав я добре, тому, зібравшись на силі, спробував досягти берега раніше, ніж іще одна хвиля відкине мене назад.
Із цього нічого не вийшло.
Хвилі грали мною, ніби м’ячиком. Одна набігала, підхоплювала мене і штовхала вперед, щоб відразу ж передати іншій хвилі, яка знову несла мене далеко від суходолу. При цьому я опинявся під водою та намагався якомога швидше випірнути на поверхню, щоб відсапнути і ковтнути повітря. Так тривало дуже довго, поки прибій не поніс моє знесилене тіло просто до скель.
Це могло згубити мене, якби не вдалося, хоча я майже непритомнів, міцно вчепитися обома руками у слизький плаский камінь, що виступав із води. Хвилі тут були набагато слабші й тільки вкривали мене з головою; я дочекався проміжку між валами, пірнув і хутко поплив до берега.
Нарешті я опинився на твердій землі – цілий та неушкоджений. Скочивши на ноги, я кинувся бігти від лінії прибою, видерся на прибережний стрімчак і впав у густі зарості трави. «Господи, – прошепотів я, тремтячи й плачучи, – дякую за те, що ти врятував мене!»
Жодної душі не було навколо. Віддихавшись, я підвівся й побрів до води. Анікогісінько. Усі мої супутники, вочевидь, загинули;