Чорна рада (збірник). Пантелеймон КулішЧитать онлайн книгу.
ну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького,[3] як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу да після війни й сів хутором коло Києва.
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселого пана Череваня.
Отже вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії.[4] Замість ушул[5] – рублена башта під ґонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом – гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора – годящий вал. Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само з собою.
– Враг його, – каже, – знає, який тепер люд настав! Прийде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, Боже правий, Боже правий!
– Се Василь Невольник, – каже тоді піп. – Однаковий і досі.
– Хто там грюкає, наче в свої ворота? – питає Василь Невольник крізь віконце.
– Да годі тобі розпитувати! – озвався піп. – Бачиш, що не татаре, то і впускай.
– Боже мій правий! – аж скрикнув Василь Невольник. – Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.
– Одчини перше ворота, – озвався Шрам, – а потім біжи собі, куди хоч.
– Правда, правда, добродію мій любий! – каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою. – Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!
От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поцілував його в коліно.
Далі до сина:
– Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.
– Орел, а не козак! – каже знов Василь Невольник. – Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана,[6] як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку!
Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня.
– Веди ж нас, Василю, до пана, – каже полковник Шрам. – Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.
– Еге, добродію, – каже Василь Невольник, – благую часть ізбрав собі пан Черевань – нехай його Господь на світі подержить! Мало куди й виходить з пасіки.
– Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем?[7]
– Йому од людей одцуратись! – каже Василь Невольник. – Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі.
Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом.
Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі,[8] і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею,[9] то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів[10] і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів[11] над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдє
Хмельницький Богдан (Зиновій) Михайлович (6л. 1595–1657) – гетьман України з 1648 року. Очолив повстання на Запорозькій Січі, яке поклало початок визвольній війни українського народу 1648–1654 років проти польсько-шляхетського поневолення. Під керівництвом Хмельницького відбулася Переяславська рада 1654 року, на якій Україна прийняла протекторат Московської держави.
А ворота в Черевані не прості, а державські. Замість ушул – рублена башта під гонтовим щитом… – державські – поміщицькі; ушула – стовп, до якого прикріпляються ворота.
Пустинножитель – відлюдник.