Мальва Ланда. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточували її ім’я, ім’я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево… Ім’я це ось уже тривалий час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім’я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чарує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.
У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути омріяну книгу.
Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося все менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику. Ще поки жива була його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, – навіть це поточене шашелем ліжко із заіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.
Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але й від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з’явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці – «перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу». А справа та – ну, звичайно, – театральна прем’єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу… І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу… і не було нічого… саме лише марево… Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами – «я хочу знати все-все-все», – казала мама, – які він перед тим програвав у своїй голові.
– Як її звати? – одного разу спитала мама.
І він тої миті відчув, що коли назве її якимось звичним ім’ям, то дуже засмутить свою бідну матінку, так засмутить, що, чого доброго, вона перестане вірити у ці його вигадки, й тоді ляпнув:
– Мальва… Так її звати…
– Ма-Ль-Ва… – повторила мама і заплющила очі. Звучало, мов солодка халва, це ім’я, і тануло в устах, розпливаючись по піднебінню.
Швендяючи містом у пошуках чергових скарбів, Бумблякевич фантазував собі розмови з Мальвою, а коли й справді вибирався до театру чи до кіно, то потім так само довго обговорював із нею побачене і навіть сперечався, щоб потім своїй мамі детально усе переповісти.
– Яка ж вона в тебе розумна…
І дуже боялася, що він коли-небудь приведе її до хати.
– Тільки не приводь сюди… Бо коли побачить, як ми живем, то кине тебе…
2
…Бумблякевич наблизився до дзеркала й осудливо подивився на лисіючого грубенького курдуплика з настовбурченими, мов локатори, вухами. З такою зовнішністю просто не мав жодного морального права підкрадатися до якоїсь пристойної панянки, а понадто називати своє прізвище.
Спочатку оце шизофренічне БУМ, наче хтось гупає по чомусь порожньому, може, навіть по бубні – бум-цик-цик! бум-цик-цик! бум-цик-цик! Щоправда, якась відома особа вже мала оте БУМ у прізвищі… Бумідьєн, чи що?… Але далі – далі оте непристойне і сороміцьке БЛЯ! І хоч ясно, що прізвище походить не від того, що хтось постійно бумкав або займався бля-бля-бля, а зовсім від чогось іншого, наприклад, від бумбляння, котре є цілком пристойним заняттям, бо й справді, що в тому є осудливого, коли ви почнете бринькати вказівним пальцем по губах – себто бумбляти? Але ж то не кожен має терпець так глибоко проникати в етимологію чужого прізвища, а пояснювати його при кожному знайомстві було б і зовсім комічно. І нічого не залишалося бідолашному Бумблякевичу, як шарітися і спливати сьомим по5том у присутності цнотливої панюсі, аж вуха-локатори ще сильніше настовбурчувалися і сторожко тріпотіли, мов листя осики…
Це було дико і непристойно, але Бумблякевич ще не мав жодної жінки, і від усвідомлення такого стану робилося йому гірко й образливо, так начеб хтось над ним поглумився. Правда, хлопчиком себе не вважав, бо ще з дванадцяти літ день у день займався солодійством, і то були особливі хвилі натхнення, яких він чекав, можна сказати, весь день. Вночі перед сном він поринав у мрії й марева – які тільки дивовижні жінки не підкорялися йому, які красуні мало