Лист незнайомої (збірник). Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.
без уваги Ісуса Христа. Одначе сьогодні ні про його книги, ні про сенсаційні його інтерв’ю з найвидатнішими діячами епохи ніхто, крім вузького кола фахівців, уже не пам’ятає.
Навряд чи існує однозначна відповідь на запитання, чому так сталося. Людвіґ дуже вільно обходився з фактами із життя своїх героїв (але й Цвейґ не завжди бував у цьому відношенні бездоганним); Людвіґ схильний був перебільшувати їхню роль в історичному процесі (але і Цвейґ часом грішив цим). Думається, причина скоріше в тому, що Людвіґ занадто залежав од скороминущих віянь часу, від дії саме руйнівних його сил і кидався від крайнощів до крайнощів. Може видатися випадковим і маловажним, що, як ровесник Цвейґа, він лише п’єсу про Наполеона (1906) і біографію поета Ріхарда Демеля (1913) написав до Першої світової війни, а решту своїх біографічних книг – у тому числі й книгу про Наполеона – вже тоді, коли літературу охопив повоєнний, спричинений катастрофами, що сталися, «потяг до історії». Людвіґа піднесло цією хвилею, хоча той не мав власної, скільки-небудь визначеної концепції людського буття. А Цвейґ, як ми вже знаємо, її мав.
Хвиля піднесла його на літературний олімп. І Зальцбурґ, у якому він тоді оселився, став уже не тільки містом Моцарта, але до певної міри й містом Стефана Цвейґа: там і тепер вам охоче покажуть невеликий замок на схилі лісистої гори, де він жив, і розкажуть, як він тут – у проміжках між тріумфальними поїздками до Нью-Йорка чи Буенос-Айреса – гуляв зі своїм ірландським сетером.
Хвиля піднесла його, але не захлюпнула: німецькі катастрофи не заступали йому горизонт, тому що не вони визначили його погляд на долю суспільства та індивіда, а тільки загострили цей погляд. Цвейґ продовжував сповідувати історичний оптимізм. Соціальна ситуація в цілому не вселяла в нього сподівань на швидкий прогрес (Жовтневу революцію він прийняв, але як розв’язання проблем російських, не європейських), і центр ваги його гуманістичних шукань іще більш певно перемістився на окрему людину: адже саме людина могла дати приклади безпосереднього втілення ідеалу, людина як окрема особистість, одначе від історії не відчужена. Через те Цвейґ і писав у ті роки переважно «романізовані біографії». На самісінькому початку 1930-х років він говорив Володимиру Лідіну, що, «коли відбуваються такі великі події в історії, не хочеться вигадувати в мистецтві…». І ця ж думка у формі куди більш категоричній пролунала в одному із цвейґівських інтерв’ю 1941 року: «Перед лицем війни зображення приватного життя вигаданих постатей уявляється йому чимось фривольним; усякий створений сюжет вступає в різку суперечність із історією. Через те література найближчих років мусить мати документальний характер».[6] Закономірність такого рішення й визначала весь склад цвейґівського документалізму.
Й. А. Люкс – зовсім забутий автор біографічних романів – вважав, що їх сила у зрівнюванні знаменитостей із обивателями. «Ми, – писав Люкс, – спостерігаємо їхні турботи, беремо участь у їхніх принизливих битвах із повсякденністю й утішаємося тим, що справи у великих ішли не краще, ніж у нас – крихітних».
Schiller. «…Von Grund auf anders», Programmatik der Literatur im antifaschistischen Kampf während der dreißiger Jahre. Berlin, 1974, S. 97.