Антологія української фантастики XIX—XX ст.. АнтологияЧитать онлайн книгу.
доведу, що не боюся привидів! – Кинув товаришам і пішов на пагорб до Змієвого Каменя. А звідти вже не повернувся додому.
Минають дні, тижні, місяці… Василя нема. Шкодують його знайомі, плачуть дружина з тещею. Немає звістки, чи живе він, чи помер. Ходили різні чутки між людьми: одні казали, що Полісун звабив його в свої нетрі, а дехто навіть чув Василів голос і Полісунів сміх. Різне говорили. А Василь згинув назавжди.
Стара Орина, день при дні дивлячись на сльози своєї Галі, стратила здоров’я і заручилася із землею. Галя і тепер ще живе в панському маєтку – ні удова, ні заміжня.
В моїх панів був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко від маєтку, панщини він не відробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати ліс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маєтку.
Одного дня прийшов до нього економ і постукав у вікно:
– Семене, пан велів, щоб ти ще до неділі приніс пару тетеруків, зо два бажанти і кілька куріпок, то не лінуйся, бери рушницю, мого собаку та іди на лови.
Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маєтку за собакою і пішов до лісу. Але в нещасливий час вийшов він на лови, ходив цілісінький день, а бачив тільки дятлів, що коцюрбли собі на сухих ялинах. Ночував у лісі і добряче замерз, бо була вже осінь. Наступного дня до сходу сонця поневірявся він по лісі. Та все дарма: навіть здалеку не бачив тих птахів, яких шукав, тільки вітер шумів у деревах. Зголоднілий пес втік до свого господаря, і Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.
Сів він на колоду і думає собі: «Погано буде; пан не дасть віри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я і нечистому, аби тільки посприяв мені сьогодні».
Ледве так подумав – вибіг звідкись величезний чорний собака, сів перед ловчим і страшними очима витріщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з місця, а тільки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокій, і дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловік – волосся збите в ковтун, брови густі, споловілі, мовби від сонце і вітру, у довгому до п’ят кунтуші. Сів на пень біля ловця і каже:
– Бачу, що торба твоя порожня і обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.
– Ходив два дні лісом, наморився сам, і собака, зголоднівши, втік від мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж поділося те птаство? Загадали мені до неділі принести дичини, та звідки її узяти? Лихо мені!
– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моєї ради. Я допоможу тобі. Завтра 14 вересня, то ввечері йди на Лосину гору, на цілу ніч буде тобі дорога, бо сам знаєш, що ця гора відсіль неблизько; стоїть вона серед темних лісів; підійдеш до неї якраз на світанні і побачиш, що схили її вкриті вужами. Не лякайся, вони зачіпати тебе не будуть; межи них зустрінеш Вужевого короля. Постели перед ним білу хустку, стань на коліна і поклонися; він кине тобі на хустку свою Золоту