Антологія української фантастики XIX—XX ст.. АнтологияЧитать онлайн книгу.
и Крыма» (1837). Жив у своєму родовому маєтку, постійно провідуючи Москву та спілкуючись із тамтешніми літераторами.
Помер 7. ХІІ. 1858 р. у с. Медведів.
Легенда «Золота гора» публікується у перекладі упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.
Золота гора, або я тебе вирятую
(українська легенда)
Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.
Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі – спільної неньки!
Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.
В непроглядних лісах села Вороб’ївки, неподалік від Новгорода-Сіверського, бовваніє і донині одна із таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна їхнього піднімаються велетенські сосни, що ледве сягають вершин могили, а в підніжжі його дзюрчить узруївська срібновода криниця. Старі люди кажуть, що в цім місці були колись розбійницькі схрони, що ховалися в нетрях лісу, як у неприступній фортеці. Там-то й об’явилися товпища шведів. Хто їх переможе в такому страшному, сливе зачарованому місці?
Та ось на світанку із-за гори, що прилягала до Вороб’ївського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськеє військо, чи не козаки реєстровії, або компанійці?» – міркували перехожі, але не вгадали. З берегів Дес-ни, Унечі і Ваблі, з різних сіл і хуторів потяглися валки селян, що були озброєні абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому терені, готові разом із військом пригостити вогнем та мечем липових союзників. Даремно ті говорили їм: «Ми ваші, а ви наші!», даремно посланці Мазепи намагалися вгомонити несподіване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведів без жалю то в лісах, то на дорогах. Що ж міг учинити гетьман зі своїми прихильниками? Голос народу – голос Божий.
Наче покликаний у свідки земних тривог, місяць виглядав із-за хмари і світлими очима озирав сотні дві козаків, що спинилися коло узруївської криниці. Поміж ними виділявся вродою їхній отаман. Чорні, як смола, очі й волосся відповідали смаглявому кольору обличчя, яке відсвічувало українською лагідністю і шляхетністю. Мовчки він крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрій.