Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь). Франческо ПетраркаЧитать онлайн книгу.
юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.
[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.
[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.
[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.
[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…
[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого,[27] чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього,[28] я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.
[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.
[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку
У даному випадку «нічого» вилилось, поза рештою, у солідний будинок і канонікат, що давав 200 золотих дукатів на рік.