Сповідь. Жан-Жак РуссоЧитать онлайн книгу.
що ніколи, навіть у хвилини найтіснішої близькості з тими, кого я кохав, у миті несамовитої пристрасті, що робила мене сліпим і глухим і змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своєму божевіллі й просити про єдину милість, якої мені бракувало. Лише раз, у дитинстві, розповів я про своє бажання дівчинці мого віку, і вона сама зголосилася зробити мені цю послугу.
Отже, повертаючись до перших проявів своєї чуттєвості, я бачу, що поєднання одних елементів, попри їх гадану несумісність, енергійно справило єдиний і простий ефект, тоді як інші, але подібні з вигляду елементи, через певні обставини впливали на мене цілком по-іншому. Хто повірив би, наприклад, що одне з найсильніших поривань моєї душі живилося з того самого джерела, звідки влилися в мою кров слабкість і ласолюбство? Але підтвердження тому можна побачити, не віддаляючись від сюжету, про який я щойно говорив.
Якось я вчив урок у кімнаті поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребінці мадемуазель Ламберсьє. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламані всі зубці. На кого скласти провину? Ніхто, крім мене, не входив до кімнати. Мене допитали, і я сказав, що не чіпав гребінця.
Пан Ламберсьє із сестрою вмовляли мене зізнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своєму; але їх упередженість пересилила мої заперечення, хоча їм і здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злість, брехня і упертість заслуговували на кару, але вчинила її цього разу не мадемуазель Ламберсьє. Написали дядькові Бернару, і він приїхав. Мого сердешного кузена звинувачували в іншій, не менш серйозній провині, і на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи ліків у самій хворобі, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттєвість, кращого засобу і не знайшлося б. Після цього вона надовго дала мені спокій.
Зізнання від мене так і не добилися. Багато разів покараний і доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пішов би й на смерть, я був до цього готовий. Силі довелося відступити перед диявольською затятістю дитини, бо саме так називали мою твердість. Тож я вийшов із жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежної радості.
Після тієї пригоди минуло майже п’ятдесят років, і я не боюся нового покарання за той самий злочин, а тому перед лицем Неба заявляю, що був у ньому неповинний, не ламав і не чіпав гребеня, не підходив до плити і навіть не думав про це. Не питайте мене, як трапилася поломка, я цього не знаю і зрозуміти не можу, але знаю точно, що моєї провини в тому немає.
Уявіть собі вдачу, боязку і слухняну в звичайному житті, але полум’яну, горду й нестримну у пристрастях розважливої дитини, що знала завжди лише м’яке, справедливе, поблажливе поводження, навіть не мала уявлення про несправедливість і вперше зазнала жахливої несправедливості саме від тих людей, яких вона найбільше любила і поважала, – який переворот у думках! Який хаос почуттів!