Риб’ячі діти. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
розпорядилася доля міста та його архітектори, що поруч із невизначеного достеменно віку кладовищем розташовувався білий будинок божевільні, до якої з іншого боку притискалася церква. Точніше сказати так: кладовище та церква затисли з обох боків двохповерховий будинок із прибудовами, в якому в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч жив заможний купець Зіновій Якимчук, що успішно торгував льоном, цукром і мав винокурню, тож за радянської влади вирішили, що кращого місця, куди помістити божевільних, як поміж мерців та попів, і не знайти. Особливо цінними приміщеннями будинку вважалися просторі сухі підвали, де колись тримали і витримували вино, а зараз – утримували буйних хворих. Була в цьому якась гірка іронія: і вино, і буйні божевільні ставали тим ціннішими, чим довше перебували в підвалах. Вино, як відомо, з часом тільки набирає міцності і ціни; тяжкі ж хворі, на догляд яких виділяє кошти держава, і, якщо пощастить, то й заможні рідні, як не дивно, також мають таку ж властивість, бо ніхто не може знати, окрім двох-трьох лікарів і санітарів, скільки достеменно в ізольованих приміщеннях знаходиться людей, скільки їх лікується й досі, а скільки вже померло, тим паче, кладовище завжди поруч, і питання процедури – лише формальність.
Церква ж, незважаючи на пережиті бурхливі та лихі часи і відсутність коштів, залишалася справжньою окрасою міста: збудована в стилі українського козацького бароко більше ніж майже чотири століття тому, не дуже велика, але грандіозно красива, а бані змінювали колір в залежності від часу дня, пори року та погоди, що приводило в неймовірний перманентний захват всю місцеву інтелігенцію, а особливо фотографів та художників, деякі з яких на одних тільки зображеннях храму заробляли все своє життя. Щоправда, нинішній зовнішній вигляд споруди бажав кращого і хоча б елементарного щоденного догляду, не кажучи вже про ґрунтовну реставрацію – ліпнина поволі розвалювалася і опадала, по стінах із зовнішнього боку бігла темна павутина маленьких, але поки ще не загрозливих тріщинок. Зате всередині стіни сяяли позолотою ікон, і все мало вигляд та присмак успішного приходу, яким вже десять років керував із Божою поміччю отець Трифілій, якого багато хто з пастви поспішив занести до когорти майбутніх святих. Та й насправді панотець мав неабиякі здібності: на його служби стікалося сотні людей, бо так харизматично в місті проповіді досі мало хто читав; Трифілій знав кілька мов, Євангеліє цитував напам’ять і міг продовжити з будь-якого місця, де б ви не закінчили читати будь-яку з чотирьох частин, хоча б тобі Марка, хоча б і Петра, Луку чи Іоанна, але найголовніше – він міг впливати на свідомість людей найдивнішим чином і вселяти в їхні душі віру і любов до Господа і до церкви; серед особливо віруючих ходили чутки, що мав батюшка певні екстрасенсорні здібності, більш того, казали, що Трифілій – один із тих таємних могутніх екзорцистів, що молитвами виганяють бісів не тільки з приміщень, але й з людей. Трифілій всі свої таланти прекрасно усвідомлював і поціновував вельми високо, тож і розцінки