Україна-Європа. АнтологияЧитать онлайн книгу.
чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.
– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?
– Справді, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.
– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.
– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».
– З яким «югом»?
– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.
Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.
– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?
– Ні, ми зайняті.
– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.
– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.
Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:
– А ти на що розраховував?
– Ну як? За стіл!
– Не той калібр.
– Вони що, валютні?
– А ти думав! Так що тримай ґраби.
Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.
Василь Ґабор
Стефан Кирнов, знайомий болгарин
Hє можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрівся цілком випадково, прив'язуюся так міцно, немов ланцюгом, і вони довго живуть у моїй пам'яті, а інші, з якими колись часто бачився, не залишили в душі жодного сліду.
Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли з дружиною під час відпустки винаймали в нього кімнату в Поморії, але він часто згадується мені.
Привітний, чорнявий, невисокого зросту чоловік, який мав на лівому мізинцеві відрощений і випещений довгий ніготь, яким час від часу любив почухувати кінчик носа. Іноді мені здавалося, що Стефан вишпортував ним з-поміж зубів і залишки їжі, але за подібним заняттям ніколи його не заставав.
Таким же привітним, чорнявим і невисокого зросту чоловіком був і його брат Атанас, який цілий день валявся на пляжі, а на ніч приходив ночувати в Стефановій кухні на тапчані.
Стефан Кирнов жив у Великому Тирнові, і тільки на літній сезон приїжджав в Поморіє. Він пригощав нас з дружиною на кухні ракією, якій уже десять років, і запрошував приїжджати в Поморіє наступного року. Ми закусували ракію персиками і розмовляли ламаною російською.
Він працював водієм-дальнобійником і через це мав великі проблеми з хребтом (коли машину підкидає, то велика напруга йде на хребці), і йому довелося робити операцію, – показував зарубцьовані шрами на спині, – але з пенсії важко прожити, тож щоліта здає квартиру в Помори. А ким ми працюємо? – питав нас із дружиною. «Я бібліотекарем, а дружина в університеті викладає», – відповідав йому. «Але ви небагато заробляєте», – казав зі співчуттям Стефан. «На життя вистачає», – заспокоювали його.
Ми смакували ракією й сміялися. Проміння західного сонця купало в червоних променях Гранатове дерево на подвір'ї й затоплювало своїм відблиском всю кухню.
– Чи вам подобається в Помори? – питав Стефан.
– Звичайно, – відповідали