Обитель героїв. Генри Лайон ОлдиЧитать онлайн книгу.
в рогату голову верблюда, мабуть, цікаво…» – оцінив Конрад смак пані Кукіль.
Другий стіл займала чудова конструкція – ряд дзеркал, встановлених під несподіваними кутами одне до одного, пара свічок на павучих ніжках, оповитих тонесеньким срібним павутинням. У центрі композиції на триніжку спочивала куля-обсервер.
Над нею ворожила хазяйка кабінету.
– Сідайте, колего. Я вже закінчую. Стомилася, як геній на побігеньках. Кулька, на додачу до ушкоджень, виявилася закриптованою. Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудієнцією. Але сам факт знаходження обсервера при огляді місця – рідкісна удача. У моїй практиці був усього один випадок…
Оскільки в практиці барона подібних знахідок не траплялося зовсім, він вважав за благо промовчати.
– Усі-пусі, мій солоденький…
Вігіла ніжно погладила обсервер долонею – і куля тьмяно спалахнула. Конрадові вчулося глузливе хихотіння. Обидві свічки відбігли вбік, дрібочучи ніжками, всередині срібного павутиння виник опалесцентний туман. Швидко відійшовши до другого крісла, Генрієтта зайняла місце поруч із обер-квізитором – немов у ложі опери перед початком «Психеї». Туман згустився вівсяним киселем, породжуючи пластівці-тіні. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вігіла раптом передумала, розпрямила скрючені пальці й полоскотала повітря перед собою. Туман муркнув від щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-білою. Не такою, як офорти знаменитого графіка Олафа Дальтоніка, а інакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, і лише подекуди проступає натяк на давнє буяння барв.
Барон подався вперед, відчуваючи, як його охоплює азарт.
Знайома зала готелю. Білі крісла, столи, стіни, ліплення над каміном зливаються в суцільну круговерть снігу. Деталей не роздивитись. Зате на тлі зимового пейзажу чітко виділяються постаті людей. Ось вони, квестори, що пропали безвісти. Миловида, але над міру розв'язна дівка без найменшого сорому влаштувалася на колінах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обійняв її за талію. Лицарі Ранкової Зорі, значить. Світочі Абсолютного Добра.
Ідеалісти.
Ханжею барон не був, але дозвілля адептів Світла уявляв собі дещо інакше.
Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квізитор і без пояснень здогадався: хтось, скоріш за все, Кристофер Форзац, змінив режим роботи кулі. Постаті забігали, як ошпарені. Промчав з кутка в куток племінник Герман; підхопився і знову впав у крісло квестор, що сидів до кулі спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жінка зі строгим, ба навіть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племінник барона опинився посеред зали. Здається, він щось виговорював безсоромниці (повнолітня гуртівниця?), але слів чути не було.
– Я залучу читців по губах, – тихо зауважила вігіла. – Шкода, час квапить…
Немов у відповідь, туман здригнувся й поквапився