Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав ДочинецьЧитать онлайн книгу.
й бігли босоніж у росу. Щоб день їхній починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.
Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не ґудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж – то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.
Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками – грубим швом і тонкою сіточкою, у яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі й маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».
На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Усе це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею… То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми або зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.
Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько й скромно. Стільки прикраси було, як у Божої птиці – горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно й масно. Тітка сама барвила нитки – калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю й навіть кров’ю когута.
Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Утомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле – відполіроване руками дерево й тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.
Бувало, про неї забували на кілька днів, затворену в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя й стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса.