Українська драматургія. Золота збiрка. Иван КотляревскийЧитать онлайн книгу.
так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (Смеется.) В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби, —
Дома дєнєжки бери.
Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в оба лишь смотри
Да з них дєнєжки бери.
В светі много чудаков;
Ох! i не без дураков;
Только iм не говори,
Молча дєньги з них бери.
Не один на светі я —
Лекар, купчик i судья
Правдой в свєті не живьот —
I, гдє можно, знай берьот.
Скорик и Олексий.
Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (Поет.)
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись вiд бiди?
Смерть найти я де, не знаю;
Вiд людей куди втекти?
Ой, хожу я i блукаю,
Як те сонце в крузi!
Куди їду – що шукаю?
А все серце в тузi!
Горо крута – розступися,
Лiсу темний – розiйдися,
Рiчко бистра – пiднiмися,
Вся звiряка – iзбiжися…
Погубiть мене мерщiй.
Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Вiд їх бiд i вiд напастi
Швидче вмреш, чим вiд звiрей!
(Подходя к двору Прокипа.) Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.) Паслушай, маладец!
Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал?
Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?
Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Олексий (узнав). А! так i є. (Обнимаются.) Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?
Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.
Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.
Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?
Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?
Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був.