Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали в наш будинок – жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?» I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…»
Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.
– …А може, ви маєте її робочий телефон? – допитувалася сусiдка.
– А де ж вона зникла проти ночi? Чого в хатi не сидить? – обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.
– Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона теж часом працює в нiчну змiну…
– А чому бабка своїх ключiв не має?
У сусiдки виявилися мiцнi нерви.
– Якi ключi? – спокiйний тон не змiнився. – Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.
– Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, – життєрадiсно повiдомив сусiд. – Що б там не сталося зi мною, – вiн задоволено гигикнув, – син без перешкод потрапить у квартиру.
– То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? – терпiння сусiдки було феноменальним.
– Не маю! – весело пiдтвердив дiдок. – А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!
За вiкном почав накрапати дощик.
– А коли Галя має прийти додому? – запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.
– Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще в кiмнатi була… Вони можуть уже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…
– Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, – запропонувала я.
– Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…
Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.
…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату – тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал – перемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колежанкою. «Нi склянками, нi ложками, – упiймала я уривок розмови. – Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую – вода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш?… Коли ж розклала усе по слоїках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч уже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.
Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди