Вогнем і мечем. Генрик СенкевичЧитать онлайн книгу.
насторожився.
– Одначе ж у приємній компанії побували! Із чим же ви до хана їздили?
– Із листом ясновельможного князя Яреми.
– Так ви і в послах були! Про що ж його милість князь зволив писати ханові?
Намісник глипнув на співбесідника.
– Пане полковник, – сказав він, – ви дивились у вічі татям, які вас заарканили, і це ваша справа; але про що князь писав ханові, це справа не ваша і не моя, а їх обох.
– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милість князь такого молодого чоловіка послом до хана відрядив, але, почувши вашу, добродію, відповідь, не дивуюся більше, бо хоча й молоді ви літами, та досвідченістю й розумом зрілі.
Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:
– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?
– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.
– Чому ж ви не попливли на байдаках?
– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.
– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.
– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.[12]
– Кому ж ви так не до душі?
– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.
– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?
Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:
– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.
Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.
Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.
– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.
Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.
– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.
– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.
– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!
Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.
– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?
– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і
заздрість (лат.).