Вогнем і мечем. Генрик СенкевичЧитать онлайн книгу.
там важкувато, і покидати їх конфузно. Ваша милість! – продовжував він пояснювати Скшетуському, вказуючи на литвина, – ось уже тиждень п’ю я на гроші цього шляхтича, в якого меч за поясом такий же ваговитий, як і гаман, а гаман такий же ваговитий, як і розум, але якщо напував мене коли-небудь більший дивак, нехай буду я таким же бовдуром, як той, хто за мене платить.
– Ну, об’їхав його! – сміючись, кричала шляхта.
Одначе литвин не сердився, він тільки відмахувався, тихо усміхався і повторював:
– От, годі вже вам, ваша милість… слухати гидко!
Скшетуський із цікавістю приглядався до нового знайомця, що насправді заслуговував називатися диваком. Це був чоловік зросту такого високого, що головою майже торкався стелі; небувала ж худорба робила його і зовсім довготелесим. Хоча весь він був шкіра та кістки, широкі плечі та жилава шия свідчили про надзвичайну силу. Навдивовижу запалий живіт наводив на думку, що людина ця приїхала з голодного краю, одначе вдягнений він був добряче – в сіру свебодзинського сукна куртку з вузькими рукавами, що добре сиділа на ньому, а взутий у високі шведські чоботи, що починали на Литві входити в ужиток. Широкий і туго набитий лосячий пояс, не маючи на чому триматися, сповзав на самі кульші, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що мужу тому височенному майже до пахв діставав.
Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.
– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?
– Точно.
Литвин побожно склав руки і звів очі догори.
– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!
– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.
– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?
– Він вашій милості радий буде.
Тут у розмову встряв Заглоба:
– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens[21] або бусурманська піка!
– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.
– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.
– Підбийп’ятка.
– Збийнабійка.
– Зірвиглавець із Мишікишок.
– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.
– Давно
змія (лат.).