Вогнем і мечем. Генрик СенкевичЧитать онлайн книгу.
їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як сніг коней із пофарбованими в червоногарячий колір гривами та хвостами і з пучками страусового пір’я на маківках. Попереду карети рухався загін яничарів – особиста охорона князя, а позаду на чудових конях – пажі, одягнені на іспанський манер; за ними високі придворні сановники, стременні дворяни, камердинери, врешті, гайдуки та виїзні лакеї. Процесія зупинилася спершу біля дверей парафіяльного костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася: «Куди ти йдеш од нас, високошановний Закревський?» Потім сказали прощальні слова деякі з присутніх, а серед них і Скшетуський, як начальник і друг покійного. Затим труну внесли до костьолу, й тут нарешті виголосив промову златоуст із златоустів, ксьондз-єзуїт Муховецький, який говорив так піднесено і красиво, що сам князь просльозився, тому що був повелитель із вельми чуйним серцем і батько жовнірам. Дисципліни він вимагав залізної, та в щедрості, лагідному ставленні до людей і доброзичливості, котрими обдаровував не лише жовнірів своїх, але й дружин їхніх із дітьми, з ним ніхто не міг рівнятися. До бунтарів грізний і безжальний, був він істинним благодійником не тільки шляхті, але й усім своїм підданим. Коли об сорок шостім році сарана пожерла врожай, він за цілий рік спустив виплату чиншу, народові ж розпорядився видавати зерно із засіків, а після хорольської пожежі всіх міщан два місяці утримував на свій кошт. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, як би до княжих вух не дійшли скарги про якісь зловживання чи кривди, народові вчинені. Сиротам забезпечувалася така опіка, що на Задніпров’ї називали їх «княжими дітьми». За цим догляд здійснювала сама княгиня Гризельда, маючи в помічниках отця Муховецького. І панували по всіх княжих уділах достаток, лад, справедливість, спокій, але й страх теж, бо досить було найменшого непослуху, і князь не знав упину в гніві та покараннях; так у натурі його поєднувалися великодушність із суворістю. А в ті часи і в тих краях така суворість лише й давала можливість буттю та ретельності людській вкорінятися й пускати пагони, тільки завдяки їй виникали міста і села, хлібороб брав гору над грабіжником, купець спокійно провадив свою торгівлю, дзвони мирно скликали віруючих на молитву, ворог не смів порушити кордону, розбійні зграї або гинули на палях, або перетворювалися на регулярних жовнірів, а пустельний край процвітав.
Дикій землі і диким жителям її саме така рука була й потрібна, адже з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший народ: ішли поселенці, приваблювані наділом і родючістю землі, селяни-втікачі з усієї Речі Посполитої, злочинці, що вирвались із в’язниць, словом, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis».[44] Тримати їх у шорах, перетворити на мирних поселенців і прищепити смак до осілого життя тільки й міг такий лев, од рику якого все тремтіло.
Пан Лонгинус Підбийп’ятка, вперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам не повірив. Стільки наслухавшись про його славу, він уявляв князя таким
«Юрби пастухів і всякого наброду, перекинчиків із своїх племен» (лат.).