Чорне Сонце (збірник). Василь ШклярЧитать онлайн книгу.
ударив з кулемета в той бік, звідки прилетіла граната.
Хома лежав біля металевих воріт. Танцюрист підбіг, ухопив його за руку, шарпнув і зрозумів, що Хома мертвий.
Сократ строчив з кулемета. Потім його палець завмер на спусковому гачку. Вулицею, у нього перед носом, хтось промчав на мотоциклі, обсадившись дітьми. Так вони часто робили. Затуляться дітьми, а ти хочеш – стріляй, хочеш – ні.
Десь стояв божевільний крик, і невідомо було, з якого боку кричать:
«Воду давай! Давай воду!!!»
Яку воду? Кому? Навіщо?
Підбігли хлопці, щоб винести Хому й Аксьона. Цього чекали два сепари, котрі вихопилися із сусіднього будинку. Зі зведеними до стрільби автоматами, вони були впевнені, що заскочать наших зненацька. Але хлопців прикривав Санітар з ручним кулеметом. Короткою чергою він скосив обох.
Поранення в око для Аксьона було смертельне. Ще трохи – і він піде до свого товариша Хоми. Доля вирішила, що якщо вже друзі-нерозлийвода, то нерозлийвода навіки.
А перед тим його, ще живого, візьме на руки комбат.
– Аксьон… Аксьончик…
І його лице – тверде незворушне лице комбата – збіліє на крейду.
У сусідньому дворі росла слива. Саме достигла. Дерево було обліплене чорними плодами. Чому їх ніхто не зривав?
«Воду давай! Давай воду!!!»
Вибухи стрясали землею вже тут і там, кулі чухрали на деревах гілля і листя, а сливи не падали. Не знаю, що мені сталося. Я підійшов, зірвав одну – круглу, чорну, солодку, як мед. Світ крутився довкола мене, а я стояв і їв – може, востаннє в житті? – чорну сливу. І стояло наді мною високо в зеніті сонце, я дивився на нього і зовсім не мружився, бо воно не пекло, не палило і вже не світило. Сонце було чорне. Воно увійшло у Сварогову ніч, увійшло в саму серцевину ночі Сварога.
Потім ми бігли до КамАЗів. Наш комбат розкусив ту аферу і дав наказ відійти. Ще далеко було до блокади, а він розгадав підготовлену пастку: мужики, відходимо. Але ми не відходили, ми бігли, бігли, бігли, і в один КамАЗ помістилася вся наша чота, тридцять «мужиків» напхалося в кузов, наче їх туди хто втрамбував, і машина помчала – ми дізналися вже пізніше – через заміноване поле в бік Виноградного.
А тепер скажіть мені, панове ідеологи, панове астрологи, панове мінери-сапери, та й ви, генерали, ну ж бо, скажіть мені, чия рука і чия воля провела нас через оте полечко-поле, так нашпиговане мінами, як буває лише нашпигована весняна рілля бараболею?
Не знаєте? Тоді мовчіть. Колись, як будемо живі, я вам скажу.
Ми їхали довго, від Іловайська до нашої бази далеко, але ще й там, навіть після лежання у прохолодній воді Озівського моря, волосся на мені стирчало, як дріт.
5
Ми з Єгерем поїхали на «козі» до Маріуполя. «Козою» ми називаємо наш пошарпаний пікап «мітсубісі», що колись був червоного кольору, а тепер став плямисто-гнідим. У кількох місцях на ньому можна знайти круглі дірочки, але то звичні прикмети нашого часу.
Кермував «козою» Єгер і, за великим рахунком, віз він до Маріуполя не кого-небудь, а політвиховника полку «Азов» (уже не батальйону, а полку) Маляра, котрий