Маріупольський процес. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
втік, стояв за рогом, вражений тим, як змінилося все довкола. Хаті теж дісталося: обсипана штукатурка під глухою стіною без вікон, кілька слідів від осколків під дахом. На землі розпластана ластівка зі шматком металу у грудях – піймала осколок на льоту.
Мовчки розвернувся, дійшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кілька хвилин виніс бабу на руках, йшов повільно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зістрибнула на землю, забрала йому з дороги відро, підхопила кут ковдри, що тягнувся по землі, міг заплутатися під ногами. Пішла поруч.
Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволіти.
Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила світла півстоліття. Була як камінь. Але й цю сіру твердь, збиту у моноліт, прошили нитки небезпечної грибниці. Роман вперше бачив можливості руйнівного гриба.
По телебаченню про ранковий обстріл – ані слова. На жодному каналі. «Та вони усі брешуть, – сказала Ольга. – Що ті, що ті». Вона увесь вечір розмальовувала олівцями контурні карти, ніяк інакше не могла зупинити тремтіння пальців. «Ти ж бачила, звідки був обстріл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стріляв?» – не здавалася вона. «Там ваші стоять», – нагадав він. «А може, це ваші у тил зайшли, відстрілялися – й назад!» – «А, коли так – тоді слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах».
Роман підхопив з долівки свою гирю, вийшов на подвір’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Він тепер спатиме на новому місці – на тапчані під баргароном.
Звідси не видно розстріляної місцевості. Посидів, дослухаючись до звуків навколо. Наче не тут кілька годин тому стріляли. А тепер шаруділи жуки у траві, шурхотіли, осипаючись, зірки у небі. Це подвір’я з баргароном, кімната з розібраною підлогою, безпам’ятна бабця, легковірна й водночас недовірлива дівчина, два коти і вуличний пес і він разом з ними – усі вони якимсь дивом випали із загальної картини світу. Стали невидимими для інших, відірвалися окрайцем суші від моноліту материка, подрейфували у невідомому напрямку одною божевільною командою. У бурхливому морі, під мапою нічного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якір, не спроможний зупинити цей дивний рух.
Коли споночіло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове місце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчані під баргароном, поставивши гирю поруч.
Зранку сказав: зніми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю.
Ольга засміялася.
– Я слово даю, – повторив він без тіні усмішки. – Поки не виберу всю хвору землю, навіть не думатиму про це.
– Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втікача, – пообіцяла Ольга.
На понт брала. Нічого у неї не було, окрім товкачки до картоплі.
А ланцюг зняла. Тільки попросила забрати гирю із собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечері, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася