Маріупольський процес. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
– і тиша.
Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.
А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».
Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.
– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.
І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.
5
Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?
Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!
Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!
Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.
Циклоп підвів голову.
– Як пса звати? – запитав.
– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.
Роман гмикнув.
– Дик…
– Що смішного сказала?
– Англійську вчила?
Вона невизначено кивнула: вчила, то що?
– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.
– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!
Пес відбіг.
– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.
Пса вітром здуло.
– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.
Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.
Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.
Ольга забрала від нього порожню тарілку.
– Дякую. – Йому стало краще після їжі.
– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.
– Яких баргаронів?
– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по- інакшому!
– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.
Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку.