Посол Урус-шайтана. Володимир МаликЧитать онлайн книгу.
молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!
– Пам'ятаю такого, – сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: – Однак ви даремно на нього в обиді. Фортеця – надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.
– Татари? Де? – Селянин здригнувся.
– Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул[9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…
Селянин змінився на виду:
– Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…
Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.
Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з-під мокрої груднини озивалася селезінка.
Заспокоївся тільки тоді, коли в'їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.
Вечоріло.
На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лісом, позаростали бур'янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам'яні жорна.
Арсен прив'язав коня до обгризеної конов'язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.
Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?
Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.
Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладеш міцним дубовим кілком.
«Дивно, – подумав козак, викручуючи з дерева скобель. – Кому знадобилося замикати цю пустку?»
Двері зі скрипом відчинилися.
– Хто тут? – спитав, заходячи всередину.
У відповідь – тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі – і сіре вечірнє світло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням
Чамбул