Чорний вершник. Володимир МаликЧитать онлайн книгу.
почервонілою лисиною, невтомно частував гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по всьому – гостропахучим, п'янким медом.
Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспівала:
Ой чарочко манюсінька,
Яка ж бо ти гарнюсінька,
Ні сучечка, ні пенечка
Вип'ю тебе до денечка!
Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка заблимала:
– За ваших любих діток, паніматко! Hex жиють по сто ляті Гурко спочатку відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з-за груби кобзу, враз пожвавішав, очі його заблищали.
– Ану, діду, дайте сюди!
Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька.
Та заболіло тіло козацькеє біле,
Ще й головонька.
Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного зимового вечора…
Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.
Спихальський завмер, тільки з-під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:
– Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка.
– Ви правильно мислите, пане… Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ваші земляки, до прикладу, пани Синяв-ські, Сапеги, Яблоновські, Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом, салом та медом, а кишені – грішми!
– Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! – вигукнув ображено пан Мартин. – Я, мосьпане, річ друга!
Гурко усміхнувся.
– Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! – І ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. – Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжі кожен другий – загинув, кожен третій – у неволі, кожен четвертий – утік на Лівобережжя, під захист Москви, що одна зараз рятує нас від остаточної загибелі… І тільки кожен п'ятий чи, може, шостий,