Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, – скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.
Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть – то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер – тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.
Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду», – додав.
«Чи йти, чи нi? – думала Прiська. – Пiти, а коли не будуть за неї говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не пiти – рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».
Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, – страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.
Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.
Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: «Не хочемо так! чого така правда у свiтi?» Другi розмахували руками i голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка – все то свої, знайомi.
– Здоровi! – привiталася Прiська.
– Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? – спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
– Знайшла Диво, – сказала Прiська. – Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro,