Повія. Панас МирнийЧитать онлайн книгу.
хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.
До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.
Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi – чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх устають думки, здiймаються гадки – одна другої неодраднiша, одна другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять – живi люди; чути їх мову – живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.
Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був – такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий – швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: «Що ти за чоловiк? ти – макуха! свого не одстоїш!» А вiн їй: «Од скаженого поли врiж та тiкай!» I такий вiн Завжди був; i п'яний – мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому – усе догори дном переверне… I от тепер його немає… «Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту – може, i його душа тепер мiж нами?» Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть – смерть усiх рiвняє; кажуть – на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там – ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там – радiтимеш серцем; тут мужикував, там – пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або – цур йому! воно таке нещире та горде – тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято – та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi – такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти – прийшлося прядивом пiдмотати…
I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, – i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.
Що ж думає Прiська, забившись