Груші в тісті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
Львовом.
– Га? – спитав мене Любко.
– Нехай буде. Аби тільки на Львівщині.
– В Янові, – сказав Кулюс.
– О, це недалеко, – втішився Любко. – А скільки?
– Половина.
– Ну, як? – спитав мене Любко. – Це вже легше, нє?
– Згода, – я кивнув, і ми поплентались за наш столик.
Кулюс обіцяв зробити прописку, щойно отримає гроші, але їх ще треба було заробити. Напередодні я вляпався по самі помідори. До мене приїхали з Харкова друзі, з якими я разом служив, щоб купити у Львові шмотки. І от, коли я допоміг їм закупити сорочки і джинси у поляків, нас затримала міліція. Я в таких випадках ніколи не губився: ноги на плечі і – в прохідні брами. Міліціянти, які зазвичай рекрутувалися з сіл з метою отримати квартиру, Львова добре не знали і відірватися від них такому, як я, було завиграшки. Але я не міг залишити напризволяще харків’ян. Ні, не подумайте, що мною керувала шляхетність почувань. Моя втеча просто нічого б не дала, бо міліція хутко б від них добилася, що то за фрукт так дременув.
Отже втікати не було сенсу. Але був сенс не визнавати, що ми щось купували. Цього вони довести не могли. В торбі у хлопців були куплені речі, деякі з них були ношені, і я шепнув, коли нас вели до відділку, щоб вони казали, що то їхні особисті речі.
Міліція нас розвела по різних кімнатах і, в той час, як я, загартований у допитах слідчих КГБ, наполягав на своїй версії, харків’яни розкололися і призналися, що купували всі речі в поляків. Хутко вияснилося, що саме я й домовлявся, торгувався і фактично купував ті речі, а міліція вже висунула версію, що я не просто помагав друзям, а збирався ще й на хлопцях заробити. Отже, я спекулянт.
Мені не залишалося нічого іншого, як визнати це. Я міг би усе заперечити, але волів цього не робити, бо коли почув намір міліції завітати до мене до хати, ледь не отерп – у мене вдома якраз отаборилися поляки з товаром. Я підписав усе, що треба, відчувши палке бажання міліції привласнити усі речі. Нас відпустили, але речі, як я й передбачав, конфіскували. Коли ми вийшли з мєнтярні, я, звичайно, виматюкав своїх друзів, але розумів, що вони, не маючи того досвіду, що я, не могли повестися інакше.
За кілька днів мене викликали у Шевченківський суд. У присутності начальника відділку міліції – товстого сракастого кнуряки – суддя хутенько проторохтіла звинувачення і, не слухаючи моїх виправдань, винесла вирок: 35 карбованців штрафу. І попередила: наступного разу світить щось поважніше. Таким чином я на собі відчув усю справедливість совєтського суду. Я не отримав на руки жодного документу, що мене оштрафували і що в мене щось конфіскували. Я навіть не знаю прізвища тієї судді, яку б годилося нині увічнити, бо ж напевно, і дітки її не відкотилися далеко від яблуньки.
Дещо згодом, коли я став зустрічатися з дівчиною, яка проходила практику у тому суді, то почув, що вона дуже добре пам’ятає той випадок. Працівники суду усі ті речі поділили з міліцією і потім інтенсивно влаштовували примірки.
35 карбованців – це, звичайно, було не трагічно, хоча на ті часи то була поважна сума – десять кілограмів масла. Але я стратився більше, бо мусив частину грошей компенсувати харків’янам. Таким чином я опинився на мілині.
Того