Місце для дракона. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.
– Я знав, що ви прийдете.
Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.
– А-а, це ви, – кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.
– Що ви тут знову шукаєте?
– Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.
– Це пояснити просто – виміняв я.
Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцьом.
– Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?
– Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. Вони зовсім не сподівалися, що в них почнуть стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за Першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…
– А що було з вами?
– Мене підібрали! І виховали в себе.
– Отже, ці зайці – нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?
– Світляна баня, яку ви спостерігали, – це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки минали. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…
Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.
– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.
– І вас?
– І мене.
– Але ж у вас тут родина…
– А там батьківщина.
– Котру