Эротические рассказы

Тигролови. Іван БагрянийЧитать онлайн книгу.

Тигролови - Іван Багряний


Скачать книгу
йому її назад на подушку: – Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, нівроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

      Старий:

      – Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут із смертю воює – і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва – це ж тут недалечко, – там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.

      – Де це я? – прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

      – Та в нас же, в нас дома, сину…

      На стіні рясно карток – дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

      – Який… Який це район?

      – Та Київський же, – це дівчина. І так вона сказала те «Київський», проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, – в них і радість, і жах.

      А батько:

      – Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…

      – Ні-ні!.. – злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: – Ні-ні! – В пам’яті зринула Лук’янівська в’язниця… Київське ОГПУ – НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: – Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…

      Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.

      «Змилив!»

      Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:

      – Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!..

      «Тікати! Тікати!» – поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:

      – А далеко до міста?

      Батько:

      – Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки?

      «Сказати чи не сказати?»

      – Я?… Теж… Київського району.

      – Овва! А з села?

      – Та з Трипілля ж…

      – Боже мій! – аж скрикнула і сплеснула руками матінка. – Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!..

      І враз так ніби хто попустив страшне гальмо – чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху – близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп’я танцювало і било в долоні: «Жив! Жив! Житимеш!» І хотілося сказати щось хороше-хороше.

      – Мамо… – і затнувся, дивлячись на матір: – Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.

      – Нічого, нічого, дитино, – заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:

      – Так, кажете, я дома, мамо?

      – Дома, дома, синку.

      – Чудесно… Привіт вам із Трипілля.

      – Спасибі, синку, спасибі. А як там?… Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це


Скачать книгу
Яндекс.Метрика