Веселий цвинтар. Василь СтусЧитать онлайн книгу.

      На першому поверсі – двоє людей

      на другому – їхні тіні.

      Вправний оператор

      так освітлює кадр,

      що й не добереш,

      де люди, а де лиш тіні.

      Внизу проказують: нам з тобою

      жити в любові й радості.

      Вгорі повторюють: мав би ніж —

      зарізав би як собаку.

      Потім на кін виходить

      хтось третій

      і починає агітувати за рай,

      що росте й росте

      все вище й вище.

      Сніп світла зноситься

      в порожню небесну твердь,

      де чути янгольські співи:

      «одним кипіти в маслі,

      а другим у смолі».

      Нарешті починаються танці:

      на авансцену вискакує чорт

      і починає обертатися.

      Раз він стає на ноги,

      вдруге – на руки,

      доти перевертається,

      поки руки не приростають до землі,

      а ноги зависають в повітрі.

      І тоді стає помітно,

      що обертається, власне,

      тільки тулуб.

      Мені здається, що живу не я,

      а інший хтось живе за мене в світі

      в моїй подобі.

      Ні очей, ні вух,

      ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

      в своєму тілі. І, кавалок болю,

      і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

      Ти, народившись, виголів лишень,

      а не приріс до тіла. Не дійшов

      своєї плоті. Тільки перехожий

      межисвітів, ворушишся на споді

      чужого існування.

      Сто ночей

      попереду і сто ночей позаду,

      а межи ними – лялечка німа:

      розпечена, аж біла з самоболю,

      як цятка пекла, лаконічний крик

      усесвіту, маленький шротик сонця,

      зчужілий і заблуканий у тілі.

      Ти ждеш іще народження для себе,

      а смерть ввійшла у тебе вже давно.

      Порідшала земна тужава твердь,

      міський мурашник поточив планету.

      Міліціонери, фізики, поети

      вигадливо майструють власну смерть.

      Протрухлий український материк

      росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

      й те обіцяє стати нашим катом

      і порубати віковий поріг,

      дідівським вимшілий патріотизмом,

      де зрідка тільки човгання чобіт

      нагадує: іще існує світ

      справіку заборонений, як схизма.

      Ця твердь земна трухлявіє щодня,

      а ми все визначаємось. До суті

      доходимо. І, Господом забуті,

      вітчизни просимо, як подання.

      Біля метро «Хрещатик»

      щоранку зупиняється

      дитячий візок.

      Двірничка вибирає з чавунних урн

      накиданий мотлох —

      старі газети, ганчір'я,

      коробки з-під сірників, недокурки,

      навантажить ними візок

      і сквером каштанів рушає далі.

      А сьогодні, напередодні свята,

      вона вбрала найкращу спідницю з сатину,

      новенькі черевики й фуфайку,

      навіть візок прикрасила

      штучними квітами з поролону.

      Усмішка і задума на її обличчі

      творить рівновагу щастя.

      Посадити деревце —

      залишити про себе найкращу пам'ять.

      І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

      квіти, кущі, дерева.

      Дикий виноград обснував гострі шпичаки,

      розвісив лапате листя

      і навіть попускав синюваті грони,

      повився повій,

      трублячи в поблідлі сурми ніжності.

      Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,

      що заберуть очі і не повернуть.

      Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов'язання,

      завжди ставило проти графи

      «заходи по естетичному вихованню ув'язнених»:

      ведеться на високому ідейно-політичному рівні.

      Одні тільки підписи високого начальства

      їм нагадували забуті шпичаки дроту.

      Їх