Сід. П'єр КорнельЧитать онлайн книгу.

      Аніж неславого ім’я своє пов’ю!

      На мову я гірку відповіла б твого.

      Що мужні вчинки лиш та подвиги високі

      У серці гордому тривожать гордий спокій —

      І оправдань найшла б, якби шукала їх.

      Багато в прикладах і споминах людських.

      Але покликання своє я пам’ятаю

      І – хоч нечуваним душа огнем палає —

      Ще більшим полум’ям у ній сіяє честь.

      Єдино гідний шлях для королівни єсть —

      Лиш вінценосцеві свою подати руку.

      Тому, щоб побороть пекучу в ніжну муку,

      я те, чого сама узяти не могла,

      Той скарб заказаний Хімені віддала,

      Огонь збудила в них, щоб потушити власний.

      Тож не дивуй тепер, не докоряй нещасній,

      Що шлюбу їхнього нетерпеливо жде!

      в йому душа моя рятунок свій найде:

      Кохання згасне там, де одцвіла надія,

      Огонь без палива померкне і дотліє!

      Хай буде боляче – зате кінець один:

      Коли дружиною назве Хімену він —

      Для сподівань моїх то буде час загину.

      Зате врятується мій ум під ту хвилину.

      Тим часом мучуся і сохну від жалю:

      Родріго вільний ще – і я його люблю;

      Бажаю втратити – і втратити боюся, —

      І звідси та журба, що день і ніч журюся.

      За тим зітхаю я, що кинула сама,

      І сум пече мене, і розпач обійма.

      Немов душа мені розбилася надвоє:

      В ній розум світиться високою метою,

      А серце – пристрастю шаленою кипить.

      Той пожаданий шлюб і тішить, і гнітить,

      І радощі несе, що краще б їх не знати…

      В любові й гордості є чарів так багато.

      Що чи піде, чи ні Родріго під вінець,

      А тільки смерть мені жаданий дасть кінець.

      Леонора

      Інфанта

      Паж

      (увіходить)

      Інфанта

      (до Леонори)

      Леонора

      Інфанта