Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі, – а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп’ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають – байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, – але вони не в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти.
Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, де падає з вікна рожеве й синє світло, я бачу темну голову Ізабели. Вона стоїть навколішки, дуже струнка й гнучка. Її маленька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа. Ми наближаємось до святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло й кров Христову. Це чудо – так само, як і те, що з пороху й глини зроблено людину. Ризенфельд твердить, що є ще третє чудо: воно полягає в тому, що людина не придумала нічого кращого, як дедалі, то все досконаліше експлуатувати і вбивати собі подібних, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком ясно одне – що він повинен умерти. Так каже Ризенфельд з Оденвальдських гранітних заводів, один із найдалекоглядніших калькуляторів і сміливців у справах смерті.
Agnus Dei qui tollis peccata mundi.[1]
Після служби я одержую від сестер божевільні сніданок – яєчню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтись без обіду, бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують по абонементах. Крім того, я одержую тисячу марок – гроші, яких мені якраз вистачило б на те, щоб їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: з шевцем Карлом Брілем і з книгарем Бауером я завжди вперто торгуюся.
Поснідавши, я виходжу в парк. Це великий гарний сад з деревами, квітами й лавками, обгороджений високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.
Я люблю парк, тому що тут тихо і мені не треба ні з ким говорити про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти, віддаючись старомодним звичкам, – дослухатися до шелесту вітру і щебету пташок, дивитись на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.
По парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість із них крокує мовчки, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало й таких, що сидять, скоцюрбившись, на осонні, мовчазні, самітні, з похиленими головами, немов закам’янілі; вони не рухаються, аж поки їх не одводять назад до палати.
Минув чималий
Ягня Боже, яке спокутує гріхи земні (